Розділ «Частина друга Подвійна гра »

– А хтось і не завадив би цьому, – сказала вона, лукаво кокетуючи.

– Ні, люба князівно, боюся, що це неможливо, – сказав Кульчинський.

– Ч-чому ж, чому? – з недобрим передчуттям запитала княжна.

Вони одійшли ще на доволі значну віддаль під заздрісним поглядом молодшої сестри Софії Віслави, яка крадькома спостерігала за парочкою із сусідньої алеї. І лише наприкінці алеї гість пояснив, доволі випробувавши терпіння князівни, яка готова була вже знепритомніти від страху за себе і недоброго передчуття, що він надто горда людина, хоч кольє й чудове, справді таки чудове. Ох, він хотів би одягати його на чиюсь любу шийку (при цьому пан Мечислав надто виразно подивився на князівну), але тільки за умови, що кольє належало б йому. «Чи не гадає цей пан, що батько подарує йому кольє?» – подумала було князівна. Але Кульчинський, ніби почувши її думки, сказав, що він був би радий, якби батько її князівської світлості, достойний князь Януш продав йому коштовність. За будь-яку ціну. Так, він знає, що ця прикраса дуже дорога і вартує шалених грошей. Але він готовий заплатити – сто, двісті тисяч чи й більше. Скільки потрібно.

Тут князівна Софія, яка, до речі, була доволі посередньою особою та ще на додачу до невиразного обличчя мала довгий загострений ніс, вирішила, що пан Мечислав від почуття до неї остаточно з’їхав з глузду (таке буває, вона сама читала в любовних романах) і доля посилає їй предивний шанс стати багатою нареченою ще до того, як вона вийде за цього також багатого дивака. Адже досі її найдорожчим посагом був князівський титул і старовинний родовід, тепер же, отримавши від пана Мечислава такі величезні гроші, вона могла купити собі до весілля і сукні, і прикраси, і навіть сотню-другу кріпаків.

– Я чомусь думаю, що батько вам не відмовить, – голосом, що легко тремтів, сказала вона, маючи на увазі продаж кольє княгині Ольги і власні руку та серце.

Якби вона знала, бідолаха, що пан Кульчинський був щирим, коли говорив це, але почуття його належали зовсім іншій жінці! Про цю жінку думав і Василь Слєпньов уже другий день, знемагаючи від незвичного неробства у засідці в темній комірчині в закутку першого поверху князівської садиби.

Двоє «закоханих» повернулися до маєтку. Наче тінь, прослизнула за ними Віслава. На подив князівни Софії старий князь Януш, коли вона сказала про спокусливу пропозицію, виявив дивну впертість. Він ні за що не погоджувався продати панові Кульчинському прикрасу, посилаючись на міфічний заповіт княгині Ольги і родові традиції. Насправді він якнайсмачніше плював би на ці традиції, адже чимале багатство пливло в його старі, немічні руки. Але в будинку знаходилися в засідці імператорські гвардійці (як були рекомендовані йому люди Рибалка), а Кульчинський був злочинцем, тому над нещасною князівською головою висів дамоклів меч слєпньовського попередження – іменем государя-імператора ні за які побажання, ні за які хабарі, ні за які суми кольє не продавати. Але врешті-решт, коли ця сума виросла до трьохсот тисяч рублів та ще купи коштовностей на додачу, князь обіцяв подумати.

Думати, звичайно, йому навряд чи було треба, не треба було йому думати, хіба що заколоти Слєпньова-Слєпньовського з його товаришами, коли вони спатимуть. Але князь знав, що його небезпечний гість навряд чи спить, а тому, упевнившись, що інший, ще небезпечніший гість захропів у відведених йому покоях, і наслухавшись істеричних схлипувань старшої дочки і докорів схожої на стару тараньку дружини, він прокрався в комірчину до гостя невідомого і нелегального і запитав, що ж йому робити.

– Що робити? – перепитав невидимий у темряві Слєпньов. – Стояти до кінця, ваша світлість, як і домовилися. Чи ви хочете допомогти ворогу імперії і государя імператора Олександра?

Після довгої паузи, за час якої, здавалося, ніч за маленьким віконцем стала ще чорнішою, князь гірко зітхнув і зізнався, що кольє, яке так виросло в ціні, насправді фальшиве.

– Фальшиве? Як це накажете розуміти? – зашипів Слєпньов і ледь не схопив князя за комір. – Ви небезпечно жартуєте, ваша ясновельможносте!

Князь ще раз зітхнув і сказав, що коли з’явився цей розбійник, цей всюдисущий грабіжник, він зрозумів, що рано чи пізно людина в помаранчевій масці прийде і до нього. А що тоді буде, він не міг передбачити. І він у знайомого варшавського ювеліра виготовив дуже майстерну копію кольє. Але на його біду того разу на родовий бал князів Слуцьких княгиня Вероніка упрохала його дозволити одягти справжнє кольє. Вона тоді була вагітна молодшою дочкою і вважала…

– Ох, що казати, пане Веславе, – зітхнув князь. – Перед цим вона одягла цю злощасну копію і народила мертвого сина. Так, не треба було піддаватися на її умовляння, але… але я так сподівався, що у мене… з’явиться спадкоємець. Ну, а далі ви знаєте…

Слєпньов ледве не засміявся у князівські очі, які поблискували в темряві літньої ночі, яка несподівано стала задушливою. Виходить, Кульчинський умовляв продати за таку непомірно-велику суму фальшивку, підробку, таке собі брязкальце? А може, він і справді не знає? Але наступного моменту Василь Петрович зрозумів – ні, знає, але торгується, пропонує шалену суму, звичайно, не за підробку, а за можливість легалізувати справжнє, вкрадене ним-таки кольє. Стародавню прикрасу, яка дає шанс справді одягти її на шию коханої жінки, але не князівни Софії, а Ядвіги Войцицької. У ці секунди – зрозумів Слєпньов – він вирішує її долю, долю її полоненого чоловіка і, звичайно ж, власну.

– Тримайтеся, ваша ясновельможносте, – прошепотів він і дозволив князеві потиснути собі руку. – Навіть по копію, та все одно наш «помаранчевий пан» приїде.

– Ви хочете, щоб я зіграв роль підсадної качки? – гнівно, задихаючись, прошепотів князь.

«Хоча б його тут Кіндрат по загривку не стукнув, чого доброго», – подумав Слєпньов, а замість цього пошепки наказав:

– Я хочу, щоб він приїхав у масці.

3