Розділ «Частина друга Подвійна гра »

– Вона листувалася з ним?

– Так, після смерті батька. Просила допомогти грошима.

– І він допоміг?

– Ні, він навіть не відповів, – нещасний Мечислав схлипує, мабуть, пригадавши ту прикрість.

– І все-таки ваша мати посилає вас до нього?

– У неї… у нас…

Бідний хлопець знову заплакав, затряс головою. Дивлячись на цю нещасну істоту, Прокіп зрозумів, що у його матері, як і в нього самого, не було вибору. Вона сподівалася на диво. Надію на це диво підпирало те, що, як узнав далі Прокіп, син пана Збігнева помер у ранньому дитинстві, більше дітей у нього мовбито не було.

– Ви знаєте литовську мову? – спитав Прокіп.

– Так, трохи знаю, – Мечислав дивився злякано і благально, наче хапаючись за якусь соломинку.

– Трохи? – уточнив Прокіп.

– Ми спілкувалися з мамою польською мовою, – винувато сказав Мечислав. – Але село було литовським. Часом із цими… ви самі розумієте… і по-литовськи розмовляли.

Ця відповідь і визначила подальші дії Прокопа Марушка. Він везе нещасного Мечислава в одну зі своїх лісових схованок. Там день за днем влаштовує своєрідні екзамени-допити. Попереджає несподіваного в’язня, що його доля залежить саме від чітких відповідей на всі запитання. Мечислав Капсукас, переляканий і вкрай знервований, поступово заспокоюється і з надією в серці починає розповідати. Прокіп детально розпитує його про невеличке сільце, яким вони володіли, про їхній дім, невеличку, в останні роки занедбану садибу, про матір і сусідів-шляхтичів. Разом із тим він вчиться розмовляти литовською мовою, наскільки міг навчити Мечислав. Втім, це навчання йому давалося неважко. Через місяць він володів досить повною інформацією, яка йому була необхідна. Допитував він і кучера, слугу та служницю полоненого. Після допитів бідного юнака, його кучера, слугу і служницю вбили і закопали в спільній лісовій могилі, а Прокіп вирушив у мандрівку, яка стала його долею. Так поїхав до Збігнева Кульчинського Прокіп, який віднині став Мечиславом Капсукасом. Перед цим переписали лист, що його нібито писав управитель маєтку матері Мечислава під її диктовку вже на смертному одрі. У новому листі вже не було згадок про хвороби сина. Зате мати просила влаштувати його долю, ліпше за все – всиновити, позаяк вона хоче, щоб син жив у рідних краях, найкраще – з її коханим братом, найліпші спогади про якого забирає в могилу. За таку послугу вона заповідала йому кругленьку суму і коштовності. Усе це начебто дісталося від родича її покійного чоловіка. Вона боялася, що молодий і непрактичний, на її погляд, син не зуміє розумно розпорядитися цим багатством.

І ось Мечислав, звісно, уявний, а не справжній, під’їжджає до подільського села Баришківці. Зустріч псевдо-Мечислава з майбутнім батьком вийшла доволі прохолодною. Старий пан Збігнев не хотів зайвого клопоту. Але гроші і коштовності своє зробили. Надто ж, коли він побачив, що сума немаленька. Та й кілька діамантів і перснів звабливо зблиснули. Тепер уже радісний Збігнев Кульчинський згоджується всиновити Мечислава і згодом дає названому синові своє прізвище.

Йому не довелося пошкодувати про це. Новоявлений син поступово відтавав від горя, яке його спостигло, виявляв інтерес до господарювання і взагалі виявився доволі кмітливим хлопцем. Зрозуміло, він приїхав разом із кількома своїми слугами. І доволі швидко керівництво занедбаним маєтком перейшло до його рук. Він пропонує названому батькові перебудувати палац. Складає план, як це зробити. Збігнев, щиро захоплюючись кмітливістю сина, погоджується. Прокіп-Мечислав виписує іноземних фахівців із тих країн, чиї мови він знав. Поступово захоплення пана Збігнева своїм сином зростає, він не нарадується з його хазяйновитости, знайомить зі своїми сусідами, вводить у вищий світ воєводства.

Мечислав дізнається від батька про їхнього родича, щоправда, не дуже близького, князя із Сілезії. І його навідує думка, якою він ділиться з батьком, – відвідати свого далекого німецького родича. Він мотивує цю ідею бажанням побачити світ, Європу, про яку він чув колись від покійного рідного батечка. Трохи повагавшись, пан Збігнев погоджується відпустити сина у подорож. Так уперше Прокіп Марушко – вже як солідний і багатий польський шляхтич – опиняється у Німеччині. Спершу в Сілезії, у того ж таки князя Тотлебена, згодом – у Саксонії, де відвідує свого старого друга-агронома. Заодно він вдосконалює знання німецької мови і навіть вивчає ще один її діалект. Тут він вперше одягає свою другу маску – зелену. У замку одного з німецьких князьків йому дістається непоганий вилов. Він, який перед тим навідався як мандрівник і дізнався, що в князька є непогана колекція картин і діамантів, потім, уже офіційно від’їхавши, повертається і здійснює напад. З цієї поїздки до Сілезії він повертається через сім місяців до названого батька з радісною звісткою. Виявляється, що їхній родич якраз помер і Мечислав перед смертю так йому сподобався та до того ж він, цей старезний князь, так розчулився від згадок про давні зустрічі їхні з паном Збігневом, що в заповіті відписав йому доволі значну суму – сто тисяч золотих дукатів. Незабаром Мечислав із благословення батька купує ще один маєток. Чи здогадувався пан Збігнев, що справа з його прийомним сином і з несподіваним збагаченням не зовсім чиста? Можливо, і здогадувався, і замислювався, але хто ж відмовиться від такого несподіваного багатства, яке звалилося якраз на старість і яке він не раз бачив у своїх найзаповітніших мріях? А за п’ять із невеличким гаком років після всиновлення Збігнев Кульчинський помирає, впавши з коня. Він виїхав оглянути свій новий маєток, заїхав у ліс, і тут кінь перечепився за розлоге дерево. Чи доклав до цього руку названий син, чи це був нещасний випадок, лишилося невідомим. Зате тепер у Мечислава Кульчинського – Прокопа Марушка – людини в помаранчевій масці були повністю розв’язані руки.

І він скористався цим повною мірою. Він зав’язує дедалі більше знайомств. З кожним роком зростає коло його знайомих, а водночас і його вплив у колах місцевої і навіть варшавської аристократії. Він умів однаково спритно зачарувати і дрібного чиновника, і багатого шляхтича, і членів повітового сеймика, і депутатів сейму варшавського. Тим більше, що знайомство своє і спілкування він завжди підкріплював щедрими дарунками. Поступово він набуває слави розумного й освіченого шляхтича. Звісно, він використовує всі свої нові знайомства і зв’язки з подвійною метою. Він зростає як молодий, перспективний аристократ, і паралельно зростає слава людини в помаранчевій масці. І ніхто не пов’язує цього знаменитого грабіжника з ім’ям блискучого шляхтича Кульчинського.

Водночас Прокіп Марушко вивчає ті численні банди, які складалися із кріпаків-втікачів, представників міського дна і навіть дрібних шляхтичів, а вже чимало таких банд нишпорило східними воєводствами в умовах польського розброду і нестабільності 80-х – початку 90-х років XVIII століття. До нього, звісно, як до людини в помаранчевій масці, на криївки приводять кандидатів у його банду. Він перевіряє їх, вербує собі спільників, дуже скрупульозно фільтрує тих численних покидьків, які проходять через його руки, відбирає найнадійніших, сміливих, кмітливих, винахідливих. Решту безжалісно знищують. Жоден, хто побачив людину в помаранчевій масці у його криївці, лісовому будиночку чи іншому місці, окрім тих, кого він приймав до свого найближчого гурту, не мав права жити. Він знав, що треба бути нещадним, і був таким. Про його справжнє ім’я не знає ніхто. Про те, що людина в помаранчевій масці і Мечислав Кульчинський – одна й та сама особа, знають кілька найближчих спільників, довіряти яким мав повні підстави. Вони живуть у маєтку Кульчинського під виглядом його гайдуків і слуг. Але в кількох місцях він – звичайно, не Кульчинський, а «помаранчева людина» – має довірених людей, які готові за його першим покликом брати участь в операціях, за які їм перепадав певний куш. Так його людьми чи агентами ставали кілька цілком порядних, на перший погляд, людей. У його тенета потрапив, зокрема, уже відомий нам Антон Клубишко, який спробував було потім сховатися, зникнути, купив хутір у глухих поліських лісах, навіть витративши гроші, аби його слід загубився. Та люди Кульчинського врешті-решт зробили його жебраком, а сам він змушений був накласти на себе руки, добре знаючи, що, коли не зробить цього, то банда знищить його сім’ю. Певною мірою тому, що його знайшли люди Кульчинського, сприяв і Василь Слєпньов. Хоча, звичайно, він не міг знати справжньої ролі Клубишка. Клубишко ж колись сам вирахував, хто такий чоловік у помаранчевій масці. Спробував стежити за ним, зрештою, зустрівшись одного разу з Кульчинським, якого він справедливо запідозрив, був ним завербований, а потім, коли зрозумів масштаб діяльності і небезпеки, яка йде від цієї людини, спробував вийти з гри і загубитися. Як бачимо, йому це не вдалося, хоча він мовчав до останку.

4

Усе-таки єдиний раз справжня небезпека черконула своїм крилом Прокопа Марушка, коли на одному з балів він зустрів свою колишню пані і володарку Гелену Зайончковську. Це був один із тих воєводських балів шляхти Брацлавщини, на який збиралися кращі з кращих. Небезпеку зустріти пані Гелену Прокіп Марушко враховував і доти. Тому він уникав тих поміщиків, тих шляхтичів, у яких міг її на якомусь балі, зібранні чи іншій урочистості зустріти. Тут же, за його даними, вона бути не могла, бо перед тим поїхала гостювати десь аж під Варшаву. Та вона повернулася, бо, як виявилося потім, перестріла друга на півдорозі і разом із ним повернулася до своїх країв. На його щастя, Прокіп побачив її першим (а втім, він умів завжди спостерігати бічним зором), а побачивши, спробував не потрапляти їй на очі. Зустрівся ж із нею, коли вона в залі розглядала картину на стіні. Він бачив, що вона вже трохи постаріла, хоч досі була блискучою і вродливою аристократкою, яку він знав колись. Щось здригнулося в серці Прокопа-Мечислава. Звичайно, він міг послатися на хворобу, несподіваний напад серця або ще щось і покинути бал. Ніхто б його не запідозрив, тим більше, він був хорошим актором. Але він не звик уникати небезпеки і з власного досвіду знав, що найбезпечніший спосіб – це не лише йти їй назустріч, а немовби розчинитися в ній. І він підійшов до пані Гелени.

– Добрий вечір, ясновельможна пані, – сказав він.