Розділ «Частина четверта Зашморг»

Розділ 33

Кінець квітня приніс із собою і веселе цвірінчання горобців, і монотонне гудіння волохатих бджіл, і жваве ґелґотіння гусей на луках. Весна забуяла густим килимом трави, зеленим листям, а сонце, святкуючи весняні дні, на радощах лину́ло на землю хвилю свіжого, нового, яскравого та веселого.

Варя теж відчувала прилив щастя. Відтоді, коли дізналася про свою вагітність, постійно дослухалася до змін, які відбуваються всередині неї. Ночами уявляла те крихітне життя, яке вже жило у ній, існувало. Вона любила класти долоню на живіт, уявляючи, що обнімає та захищає таке маленьке й беззахисне тільце дитинки. Варя намагалася відчути, як вона там росте, які малюсінькі у неї рученятка та ніжки. Дитинка була її частинкою, у ній тече її кров, вона харчується тим, що споживає мама, хвилюється разом з нею, разом горює.

Варі захотілося пройтися березовим гаєм, який досі належав їй, послухати пісень лісових пташок, пройтися поміж подружками-березками, тож вона кинула все й пішла. Берези розпустили свої довгі коси, прикрашені сережками. Варя доторкнулася рукою до маленьких різьблених молодих листочків, прихилилася до білокорого стовбура.

– Привіт, сестрички! – привіталася до них, усміхнулася, підставивши обличчя лагідним теплим променям.

Варя прикрила очі, вслухаючись у безустанний веселий пташиний гамір. Пустун-вітер грався її пухнастим волоссям, коли вона відчула у своєму лоні перший несміливий поштовх. Тепла хвиля залила усе її тіло. Варя приклала долоню до живота, і ніби їй у відповідь, почувся другий, уже сміливіший поштовх. Вона вперше відчула себе справжньою матір’ю. У ній билося життя, життя її донечки, нехай ще зовсім маленької, крихітної, але ж дитинки! Прийде час, і маленька з’явиться на цій землі, і тоді Варя зможе вперше поглянути на неї, доторкнутися, прикласти до грудей. Яке це щастя – бути матір’ю, дарувати нове життя світові!

Варя ще довго стояла, вдивляючись у синь бездонного весняного неба, слухаючи довгоочікувані поштовхи. Вона вже багато разів намагалася уявити, якою буде її донечка, але чомусь кожного разу дитинка поставала перед нею різною: то синьоокою, то з темними очицями, то білявою, то чорнявою, то з прямим волоссячком, то в образі золотокосого кучерявого ангела. І знову багата уява Варі малювала образ того нового життя, яке дало себе знати спочатку несміливими, потім настирними поштовхами.

– Пустунка! – прошепотіла Варя, уявивши, як маля всередині неї тицяє у живіт маленьким кулачком.

І раптом Варя відчула на собі чийсь погляд. Вона відсмикнула руку від живота, обернулася. Позаду стояв Андрій.

– Що ти тут робиш? – здивувалася вона.

– Привіт, Варю, – сказав він, наближаючись.

– Ти… Ти давно тут? – спитала.

Стало неприємно від того, що за нею в таку мить підглядали.

– Щойно прийшов.

– Навіщо?

– Сама знаєш. До нестями хотів тебе побачити, – відповів юнак.

– Не ходи за мною. Будь ласка, – попросила Варя.

Андрій не мав сили відірвати погляд від жінки з великими гарними очима, в яких світилося щастя. Варя дивилася в його очі, наповнені одночасно й захопленням, і любов’ю, і надією, і сумом.

– Я вже нічого від тебе не чекаю.

– І правильно.