Розділ «Частина четверта Зашморг»

Непевність уже виснажила Павла Серафимовича, тож коли у хвіртку постукав палицею бандурист Данило, дуже зрадів. Від кого, як не від вічного мандрівника, можна почути усю правду? Чоловік одразу ж гостинно запросив Данила з поводирем до хати, почав частувати стравами. Дуже хотілося Павлу Серафимовичу розпитати про останні новини, поки люди не почнуть сходитися, але поводив себе стримано, бо Надія пропонувала гостям то пиріжки, то гарбузову кашу, то сир з молоком. З особливою ніжністю жінка пригощала хлопчика: він же сирота! Коли Василько наївся, вона повела його скупати, перевдягти та випрати одежину, поки хлопча буде спати.

Кращої нагоди годі було чекати, тож Павло Серафимович підсів ближче до бандуриста й неголосно повів розмову. Данило одразу дав відповідь на питання, яке останнім часом не давало йому спокою. Павло Серафимович ніяк не міг зрозуміти, що змінилося і куди поділася заповзятість Лупікова. Розповідь бандуриста про статтю Сталіна «Головокружение от успехов» трохи все прояснила.

– Повсюди притихли активісти, – підсумував Данило, – не лише у вас. Наразі дали спокій господарям-одноосібникам.

– Спокій чи передишку? – запитав Павло Серафимович.

– Мені здається, що то тимчасове затишшя. Згідно зі вказівками згори, колективізація повинна закінчитися восени тридцять першого року або, у крайньому разі, навесні тридцять другого. Не можу знати, які ще закони напишуть, але щось та буде. Проте, це моя особиста думка і не більше.

– Розумна ти людина, Данило, – зауважив Павло Серафимович. – Сліпий, а знаєш і розумієш набагато більше, аніж деякі зрячі. У твоїх словах сама істина. І як тобі це вдається?

– Хіба очі можуть все побачити? – усміхнувся бандурист у довгі сиві вуса, що звисали донизу. – Покликання істинного кобзаря – нести людям правду. А я стільки подорожую, з різними людьми спілкуюся, стільки всього наслухаєшся, що й усього не розкажеш! Правда, є бандуристи, що можуть лише за струни смикати та гроші збирати. Я не з тих. Ось за зиму нациганю грошенят, а навесні нову криничку за Підкопаївкою зроблю. Я вже й місце запримітив.

– І де ж? – поцікавився чоловік.

– Як вийти на дорогу, що веде в Росію, починається ліс. Десь посередині лісу є гарна місцина. Навколо густішає ліс, мандрівнику стає лячно, бо ніде ні душі, ще й ліворуч кам’яна скеля ніби виросла з-під землі. Так ось, щоб людині було не лячно та не самотньо серед гущавини лісу, щоб не лякала скеля, біля неї буде криничка. Поп’є самотній подорожній чистої водички, посидить під розлогим деревом і заспокоїться.

– Стривай-стривай! Я знаю цю місцину! Там понад дорогою росте величезний дуб. Я запам’ятав це місце, бо дуби тут рідкість.

– Правду кажеш, чоловіче! Саме під дубом і буде і криниця, і лавка для відпочинку.

– А чи буде там вода?

– Буде! Я вже перевіряв, – задоволено сказав Данило. – Нелегко буде чоловікам копати, бо і скеля поруч, і коріння дерева заважатиме, але якщо вже я щось намітив, то доведу справу до кінця.

– Добру справу, – додав чоловік і спитав стишеним голосом: – А що ще чути? Чи охоче люди в інших селах записуються в колгоспи?

– Де там! – махнув рукою Данило. – Усюди не хочуть, тож тиснуть на людей, змушуючи писати заяви. Скажу тобі, добра людино, – тихо почав бандурист, – у деяких селах навіть відбулися збройні виступи!

– Та невже?!

– Істинна правда! – перехрестився старий. – Люди подіставали зі схованок зброю і зайняли оборону, нікого не пускали в свої села. Чув, що співали «Ще не вмерла Україна» і кричали гасла «Геть радянську владу!»

– Не може бути! – здивовано промовив Павло Серафимович і розповів Данилу про спробу вбивства Лупікова та підпал його помешкання. – Я так і не встиг дізнатися, чи то мій брат зробив, чи хто інший. Тепер уже, напевно, ніколи не дізнаюся, – зітхнув він.

– Хтозна, – сказав Данило. – Не хотів тебе засмучувати, але скажу: подейкують, що на Півночі пощастить тим, кого поселять у бараки. А то вивозять в арктичну пустелю без грошей, без теплих речей, без посуду й кидають напризволяще. Хто виживе – тому пощастило. Але й утікачів багато! Туди ж везуть людей, які не захотіли сліпо коритися долі, тож тікають і починають нове життя. Сподівайся, що твоєму братові пощастить втекти. Звичайно, що він не зможе сюди повернутися, навіть вісточку тобі подати, бо можуть знайти його, але десь в іншому місті пустить коріння й буде жити.

– Може, Федір уже втік? – з надією сказав Павло Серафимович. – Можливо, тому до цього часу не подав звістку?