Розділ «Частина третя Павутина»

– Пальці ворушаться, тож ходити буде, – промовила вона, а потім додала: – Якщо буде робити те, що я скажу. Хребет я їй вправила.

– Дякуємо тобі! Дай Боже тобі здоров’я!

Улянида ніби не чула її слів. Вона мовчки вдяглася, накинула хустку. Не прощаючись, вийшла з хати.

– Я проведу! – підхопився Іван.

– Не забудь віддячити жінці! – кинула йому навздогін теща. – Та не скупися, дай і сала, і яєць, і кришеників![6] – але Іван уже не чув.

Батько й мати ще трохи побалакали з донькою, намагаючись її підтримати, але Ольга чи то не любила сентиментів, чи не звикла до жалощів.

– Кажіть уже, чого прийшли, – звернулася вона до батьків.

Павло Серафимович коротко розповів про пораду Данила.

– Мої старі та й Іван миляться йти до колгоспу, – сказала на те Ольга. – Я ж не піду. Та й хто глядіти дітей буде? Поратися по господарству? Я здорова, але не стожильна. Свою землю, яку отримала у придане, нікому не віддам. Це моє останнє слово.

– Відчуваю рідну кров, – задоволено мовив Павло Серафимович. Він уже хотів прощатися та йти, але вчасно похопився: – Мало не забув! Тут дітям гостинці, віддаси завтра, скажеш, що від діда та баби. А це тобі наш подарунок! – чоловік дістав з торбинки картату хустку.

– Дякую, – Ольга слабо всміхнулася. – Накрийте мене, бо щось морозить.

Зайшла Олеся, щоб посидіти біля матері.

– Ви йдіть, – сказала дівчина, – я побуду з мамою.

Надія поривалася залишитися на ніч або принаймні дочекатися Івана, але донька сказала:

– Залиште мене. Я хочу відпочити.

Тож Павло Серафимович кивнув дружині: ходімо! Він хотів навідатися ще до Михайла. Син найбільше його турбував. Якось Чорножукови трималися купи, а Михайло завжди був як відрізаний клапоть: сам по собі. Всі члени їхньої родини допомагали одне одному, підтримували чим могли, а син і допомоги не просив, і сам не квапився прийти. Ніби в ньому не тече кров Чорножукових. Та й господар він нікудишній, нема тієї жилки, що є в усіх близьких родичів. Чому він виріс такий? Виховувалися ж діти однаково, росли разом, на одній землі, а не став він справжнім хазяїном. На жаль.

Павло Серафимович віддав онукам гостинці, сів на лавку. Михайло навіть не запросив батьків до столу, одразу спитав:

– Прийшли мене вчити жити?

– А що мені тебе вчити? – Павло Серафимович посміхнувся кутиками губ. – Моя мати казала: вчать, поки дитина впоперек ліжка лежить, а ти вже давно вздовж. Пришли з матір’ю дізнатися, які маєш наміри.

– Ще є час подумати, – уникнув відповіді син. Павло Серафимович вже потайки зрадів, вирішивши, що минулого разу Михайло погарячкував, але син сказав: – Остаточно не вирішив, але зрозумів, що не хочу жити, як ви.