Розділ «Частина перша Чорножукови»

– Тому що в лісі знаю кожну пташину? Знаю, де їхні гніздечка, де білка ховається у дуплі і коли у неї будуть дитинчата? Тому незвичайна?

– Недаремно ж тебе позаочі іноді Мавкою кличуть, – прошепотів юнак.

– Пусте! Аби не відьмою.

– А ще ти грамотна та розумна, – мовив Андрій. – Ти закінчила церковно-приходську школу, а я хто? Безграмотний, навіть читати не вмію.

– Я навчу тебе! Чи ти винен, що батько пішов під кригу на зимовій рибалці, а мати так зламала ногу, що досі з двома палицями ледь совається? Ти правильно вчинив, що взяв на себе піклування про своїх молодших братів. Головне, щоб людина, з якою я буду поруч усе життя, була порядною, щоб кохала мене.

– Якби ж це розумів твій батько, – зітхнув Андрій. – Хто він і хто я? Він – багач, має двох наймитів, і город, і поля, і сіножаті, і навіть ось цей березовий гай. А у нашої родини клапоть землі та п’ятеро ротів. Знаєш, як люди кажуть: «На похиле дерево і кози скачуть»… То одежу треба справити, то взуття, а про їжу я вже мовчу – тільки й думки, аби щось поїсти.

– Ну то й що?!

– Про таких, як я, говорять: «Як не було добра змалку, то не буде й до останку», – сумно сказав Андрій.

– Ну що ти таке балакаєш?! Ти ж мене кохаєш, а я – тебе. Батько душі в мені не чує, чи то ж він не бажає мені щастя? Не ворог же він мені?

– Ось тому й усе частіше спілкується з Василем. А той до рота твоєму батькові заглядає та підтакує, напевне, у зяті вже набивається. А як той Василь на тебе дивиться! Очі б йому повиколював, щоб не тільки на тебе не вирячувався, а й світу білого не бачив!

– Ревнуєш? – усміхнулася Варя. – Мені той Василь потрібний як дірка у мішку!

– Зате у нього зо п’ять гектарів землі є, кінь, корова, теличка та й ще різна живність. Забере Василь тебе у мене. Що тоді я буду робити?

– Це якщо я піду за нього. Навіщо мені чужа худоба? У нас своєї вистачає. Я ж у тата пізня й наймолодша дитина, тому й така кохана. Після сестри Ольги та брата Михайла мама народила чотирьох дівчаток, і всі вони помирали в перші дні життя.

– А чому?

– Напевно, тому, що мати не має відпочинку, все в тяжкій праці, тож і діточок народжувала в полі, при роботі. А тут я їм на радість народилася, кволенька, але живуча, тому й люблять вони мене без тями. І будинок новий звели, й господарство немаленьке тримають, щоб було мені й моєму чоловікові і на стіл, і до столу. Чи ж можуть вони піти проти нашого спільного бажання?! Гадаю, що ні, – мрійливо сказала Варя. – Ось зберемо врожай, змелемо зерно, мені восени виповниться двадцять років, я поступово підготую батьків, тоді й поберемося. Головне, щоб зараз ніхто не дізнався, аби не була звістка про наше кохання для них як сніг на голову. А потім заживемо як люди. І все у нас буде добре.

– Твої б слова та Богові у вуха!

– Так і буде! Я це відчуваю! Серцем, душею чую! – палко мовила Варя. Андрій перехопив її погляд, очі сяяли щастям. – Розкрию тобі маленьку таємницю, – майже пошепки сказала Варя і хитрувато примружилася. – Батько казав якось, що відпише березовий гай мені на придане. Ти можеш уявити, ось ця місцина буде наша з тобою?! Ми зможемо приходити сюди, коли захочемо, вдень і вночі, не криючись ні від кого.

– Моя ти мрійниця! – сказав він із любов’ю. – А якщо батько буде наполягати на шлюбі з Морозенком?

– Тоді я поговорю з Василем. Він сам відмовиться від мене.

– І що ж ти йому скажеш?