Розділ «Частина перша Чорножукови»

– А ти можеш мені на карти кинути? – наважилася запитати Варя, бо хтозна, коли ще випаде нагода поспілкуватися з Улянидою.

– Навіщо?

– Хочу знати, що мене чекає попереду.

– Іноді не потрібно знати. Краще не знати.

– Мені конче треба знати, чи поберемося ми з… одним хлопцем, – зізналася Варя.

– Добре, – мовила Улянида.

Жінка дістала з-під скатертини потерту колоду карт, розклала на столі так, потім – інакше, ще раз перетасувала колоду, знову розклала. Варя з цікавістю дивилася то на карти, то на обличчя Уляниди. Великий м’ясистий ніс жінки звисав майже до верхньої губи, а в маленьких, глибоко посаджених очах нічого не розгледиш, навіть настрій не вловиш. Улянида довго мовчки дивилася на карти, тоді випросталася, примружилася й почала повільно монотонно розгойдуватися. Варі стало трохи лячно. А коли ворожка заговорила, очі дівчини розширилися від жаху.

– Будеш ти заміжньою, й не раз, – ледь чутно сказала Улянида. Варя затамувала подих, щоб не пропустити жодного слова. – Хмари, чорні хмари нависли над селом. Вони вже зовсім низько, а в них горе та сльози, сльози та горе… І плакати за померлими нема вже сил. Сил у людей нема – стільки горя навколо… Мерці під ногами, а їх нема кому ховати – всім байдуже, всі хочуть жити… І піде брат на брата, сина батько прокляне, а сини відречуться від батьків. Таке буде. Скоро. Незабаром. Своя плоть буде найсмачнішою… І рідною кров’ю дітей годувати будуть. А хліб стане і життям, і смертю.

– Як то? – тремтячим голосом запитала вкрай перелякана Варя. Вона намагалася зрозуміти, що хоче сказати Улянида, але геть нічого не розуміла.

– І небо, – продовжила Улянида, не почувши слів дівчини. – Одне на всіх небо буде розколотим.

– Як то?

– І небо розколеться навпіл, – повторила Улянида. Вона розплющила очі та пильно подивилася Варі у вічі. – Ти хотіла почути правду? Я її тобі сказала. Все!