Розділ «Частина перша Чорножукови»

На многі літа,

До конця віка!

Такими словами закінчив свою пісню бандурист.

У жінок і дівчат ще не висохли сльози, а вони вже усміхалися – так гарно закінчується пісня! Люди дякували бандуристові, але не аплодували, бо не прийнято. Понесли гостинці Данилові та сироті-поводирю. На простеленій старій ряднині з дірками, яка, напевне, слугувала їм і ковдрою, і одягом у негоду, з’явилися і хліб, і пироги, і шматочки сала, і сир, і молоко в кухликах, а в кашкет клали гроші.

Варя з Ганнусею послухали розповідь старого про те, як нещодавно в місті ревнивий чоловік зарізав свою молоду дружину та новонародженого хлопчика, а щоб не впала на нього підозра, вклав у руки небіжчиці ножа. Він спалив свою закривавлену одежу, а сам такий крик та галас здійняв, що ніхто б і не здогадався ні про що, якби вже після похорон не знайшли у грубці шматок незгорілої закривавленої його сорочки. І хто знайшов? Сусідський хлопчик, який прийшов до «згорьованого» батька допомогти прибрати в хаті.

– Не приведи Господи! – хрестилися жінки.

Варя ще трохи покрутилася в натовпі. Вона кивнула батькові, який саме викладав гостинці бандуристу та збирався з ним повести розмову про більш важливі справи у світі, й звернулася до Ганнусі:

– Може, підемо звідси? Далі будуть нецікаві чоловічі розмови.

– Ходімо! – погодилася подруга.

Дівчата взялися за руки та побігли до села. «Андрійко чомусь не прийшов», – майнуло в голові Варі, але незабаром вона вже не переймалася думками про коханого, бо з подругою пішли їсти.

– А твій батько не насвариться? – поцікавилася Ганнуся, коли від пирога з маком залишився маленький окраєць.

– Та ти що?! – засміялася Варя. – Ти ж добре його знаєш. Батько суворий до інших, а душа в нього добра та лагідна. Знаєш, як він мене любить?!

– Знаю. Ластівкою кличе. Дивно якось.

– Що тут дивного? – запитала Варя, ставлячи кухлик із молоком на великий круглий стіл, застелений білою вишиваною скатертиною.

– Ніхто в селі свої дітей так не називає – не прийнято.

– А в мене тато такий! – з гордістю сказала Варя. – Він і посварить, і пожаліє, коли треба. А яке намисто він мені привіз із міста! Хочеш, покажу?

– І мовчала! Ану ж неси!

Варя потягла подругу до великої дубової скрині. На ній був замок, але дівчина швиденько принесла ключ.

– Ой-ой! – Ганнуся полохливо озирнулася. – Чи можна?

– Можна! Тато з мамою ще довго будуть кобзаря слухати, нескоро повернуться.