Розділ II

професор кафедри пророцтв і яснобачення.

Тепер, з появою цієї статті, склалася досить дражлива ситуація. Можна було не сумніватися, що як не сьогодні, то завтра Ріана дізнається про неї з листів своїх подруг-відьом, і Шимас мало не з нетерпінням чекав, як вона відреагує. Припускалося, що він і досі не в курсі її безсоромних маніпуляцій з пророцтвом, і Ріана, звичайно ж, нічого йому не скаже. Ти чи дуже вона сердитиметься? Чи намагатиметься відстояти свою першість у тлумаченні бодай перед відьмами? Чи, може, їй вистачить нахабства заперечувати Шимасові заслуги і в чаклунському середовищі?…

Відігнавши ці думки, Шимас поринув у читання інших статей із „Філософського вісника“ і за цим заняттям не зчувся, як почало сутеніти. Лише коли йому стало важко розбирати слова, він нарешті схаменувся, склав аркуші до теки і вже збирався був повернутися до трактиру, аж тут побачив на дорозі, що зміїлася між пагорбами, самотнього вершника. Вірніше, вершницю — в якій непомильно розпізнав Ріану. Попри сутінки та значну відстань, це було неважко, бо видавалося геть неймовірним, щоб якій-небудь знатній вантайнській жінці, до того ж високій та худющій, мов тростинка, заманулося ввечері прогулятися за місто без охорони.

Ріана, в свою чергу, помітила Шимаса, помахала йому рукою й швидше погнала коня. Коли вона під’їхала, з трактиру прожогом вибіг молодий слуга, запопадливо підхопив вуздечку, зачекав, поки відьма спішиться, і повів коня до стайні. Тут-таки примчав і Колвин, що аж сяяв від щастя знову бачити свою пані. Ріана терпляче вислухала його запевнення у відданості й готовності прислужити, запитала, чи він уже вечеряв, а отримавши ствердну відповідь, наказала йому йти спати.

Колвин неохоче, але слухняно подався назад до трактиру, а Ріана підійшла до Шимаса. Її задоволений вираз обличчя свідчив, що вона має гарні новини.

— Доброго вечора, професоре.

— І вам доброго, леді Ріано, — відповів він. — Як справи в порту?

— Все гаразд. — Ріана вмостилась на лавці поруч із ним і поклала біля себе маленьку сумочку зі шкіри роскоманського крокодила. — Я вже найняла корабель. Вирушаємо завтра по обіді.

Шимас заскочено зиркнув в неї. Хоч він і не сумнівався в Ріаниній діловій хватці та в її здатності зачарувати будь-якого судновласника брязкотом золотих мінеганських марок, проте ніяк не чекав, що вона впорається вже першого ж дня.

— Справді? Все було так просто?

— Тут немає моєї заслуги, нам елементарно пощастило. Корабель „Шерен Ейнарах“ найняли для перевезення на Ініс Енлі зерна та гречки, а заплатили як за рейс в обидва кінці. Там цього року стався неврожай, тому ціни на продовольство різко зросли. Звичайно, капітан, він же власник судна, не збирався йти назад без вантажу, планував закупити задешево овечу вовну, але моя пропозиція сподобалась йому більше. Тільки він висунув умову, що на зворотньому шляху ми відхилимося від прямого курсу й зайдемо на Талев Ґвалах, де він на одержані від мене гроші наб’є свої трюми тамтешнім чаєм.

— А в нього губа не з лопуцька, — зауважив Шимас. — Та загалом угода непогана.

„А якщо цей капітан виявиться гостинним та чемним чоловіком,“ — подумав він, — „я зведу його з Пилібовими родичами. І обом сторонам буде від цього зиск.“ — Рідня Шимасового колеґи, того самого професора аб Махавіна, мешкала на південному острові Талев Ґвалах і володіла кількома великими чайними плантаціями.

— Так, непогана, — погодилась Ріана. — Особливо коли врахувати, що корабель дуже гарний — новий, міцний, з трьома щоглами, не надто великий, але й не замалий. Я легко зможу розігнати його до п’ятнадцяти вузлів, а в південних водах — і до двадцяти. До Ініс на н-Драйґу доберемося щонайбільше за чотири тижні. Це з урахуванням зупинки на Ініс Енлі та можливих о цій порі року штормів.

Шимас лише мовчки кивнув. Відьми часом бували нестерпні у своїх надмірній писі та зарозумілості, але він мусив визнати, що й чаклуни поводилися б аж ніяк не краще, якби жили так довго й мали такі фантастичні можливості. Оберігати кораблі в бурю, прикликати ходовий вітер… Та навіть це видавалося сущими дрібницями, порівняно з тим, як Ріана розігнала пітьму в Тиндаярі. Там бо ж була не просто відсутність світла, там була Темрява з великої літери, аґресивна, пекельна Темрява, породжена самим Китрайлом. Одначе Відьомська Іскра легко здолала її, осяяла підземний світ, сповнений найлихішого зла, чистим і ясним світлом з Небес…

Із трактиру вийшов господар і, сторожко підступивши до них, запитав у Ріани, що пані їстиме на вечерю.

— Я не голодна, — відповіла вона. — Трохи згодом, може, замовлю чаю з тістечком. А так нічого не треба.

Коли трактирник, поштиво вклонившись, пішов, Ріана пояснила Шимасові:

— Я пізно пообідала, то вже й не вечерятиму. Після зустрічі з капітаном „Шерен“ мені довелося завітати до ґрафа Ілара — він би дуже образився, якби я проіґнорувала його. Насилу відбилася від пропозиції зупинитись у палаці. Пояснювала, що відпливаю вже завтра, та він однаково наполягав.

— Могли й залишитись. Я б наглянув за Колвином. У Блахірзі ж нічого не сталося.