Розділ «Р​озділ I»

— Потенційно сильний, але невмілий. Та це не біда. Він розумний, тому вчитиметься швидко. До весни стане гарним бійцем.

— От і добре, бійці нам не завадять. А надто ж, бійці-чаклуни… Правду кажучи, Ейнаре, я теж не дуже вірив, що до нас приєднається ще бодай один чаклун. Якби вони були готові битися за звільнення Лахліну, то вже б давно підняли повстання. А так, кожен з них тільки й мріє про втечу на Абрад.

— Досі вони не мали змоги згуртуватися, — сказав Йорверт, як говорив це багато разів. — А наше повстання дає такий шанс. Чаклуни йтимуть до нас, бо не боятимуться, що це якась хитромудра пастка поборників. Ківан лише перша ластівка, повірте мені…

Закінчивши розмову з професором, Йорверт повідомив решті вартових, що залишає їх під орудою Аврона аб Кадуґана, і став спускатися стежкою в ущелину. А коли з табору його вже не могли побачити, перейшов через Тиндаяр до великої печери, розташованої під північним схилом Шан Хвайр, найбільшої гори Архарського Хребта. Саме сюди Шовар аб Родрі й Ґарван аб Малах приносили харчові припаси та різний крам, що його замовляв для повстанців Йорверт. Цього разу ніякого збіжжя тут не було, лише під стіною стояла велика скриня, захищена чарами від вологи та плісняви, а на ній лежала записка. Вона була від майстра Ґарвана:

Як ви й просили, сьогодні відвідав Карсаллоґ. Багато розпитувати не довелося, на вулицях тільки й розмов що про вчорашню спробу розбійників на чолі з невідомим чаклуном викрасти Марвен і Ґрайне вер Киннах. Цей задум провалився, старшого з розбійників, Раґнала на прізвисько Дикий, схопили. Чаклунові вдалося втекти. Дівчата цілі й неушкоджені, їхній корабель уже продовжив плавання.

Маю надію, що повідомив вам гарні новини.

Ґ. М.

„Авжеж гарні,“ — задоволено подумав Йорверт. — „Просто чудові! Фейлан, хоч і страшенний боягуз, таки не підвів. Усе зробив правильно…“

Тепер відьми остаточно впевняться, що соратники Ярлаха аб Конала націлилися на Катерлах і намагаються не пустити відьмака Бренана аб Ґрифида на престол, а натомість підтримують котрогось із його суперників. Власне, для цього мало б вистачити й отруєння короля Енгаса, проте Йорверт вирішив підстрахуватися. Було вкрай важливо відвернути відьомську увагу від подій на Лахліні, зайняти їх іншими клопотами, і Катерлах видавався ідеальною приманкою. Країна з Мінеганської П’ятірки, на яку зазіхають чорні — та на саму думку про це оскаженіє будь-яка відьма!

„Нехай вони шукають ворогів у Катерласі, нехай підозрюють усіх поспіль. Головне, щоб не надумали втрутитись у лахлінські справи і все нам зіпсувати. А якщо дуже пощастить, то й Моркадес вер Ріґан перерве свою місію в Кередіґоні й поїде аж до самого Катерлаху. Найстаршим буде важко знайти їй рівноцінну заміну…“

Йорверт відкрив скриню, видобув звідти червоний поборницький мундир з ранґовими відзнаками декана (тобто десятника — поборники з невідомих причин дуже полюбляли вживати лейданські терміни і в цьому були схожі на ненависних їм чаклунів), чорні штани з червоними лампасами й багряний плащ. Кілька днів тому, під час однієї з розвідувальних вилазок, він перестрів патруль поборників, убив усіх п’ятьох патрульних і забрав одіж того з них, що був найближчий йому за комплекцією. А тепер випала слушна нагода скористатися цією формою.

Перевдягнувшись, Йорверт почепив на пояса кобуру з пістолем (зброя теж була трофейною), після чого перейшов на дно ущелини і досить швидко розшукав коня, на якому приїхав Ківан. Стрибунець виявився дужим, гарячим і водночас слухняним жеребцем гнідої масті; він мав на собі стареньку, але якісну й міцну збрую, а до сідла було припасовано шкіряну сумку. Дослідивши чарами її вміст, Йорверт виявив у ній лише одяг та три книжки — певно, Ківанові найулюбленіші, які він не захотів залишати родичам. Грошей, виручених від продажу майна, що не підпало під судовий арешт, ніде в сумці не було. Вочевидь, хлопець тримав їх при собі — зашитими в пояс абощо.

„І правильно,“ — подумав Йорверт, огортаючи Стрибунця плетивом, покликаним заспокоїти тварину перед переходом до Тиндаяру й захистити її від згубного впливу Темної Енерґії. — „Хоч розумніше було б узагалі не згадувати про гроші, а до сумки покласти худенький гаманець із двійком золотих та кількома срібляками…“

Поринувши разом з конем у підземний світ і пройшовши півтори сотні кроків на південний схід, Йорверт опинився поблизу сорок третьої милі Делгансько-Касневидського тракту. Тут йому довелося згаяти зо чверть години на орієнтацію, та врешті він знайшов скупчення будівель, однієї великої й кількох менших, довкола яких тяглася міцна огорожа, найпевніше, кам’яна, з широкою брамою й трьома бічними хвіртками.

Це скидалося на садибу сільського лорда — ким, власне, й був Ківан аб Ридерх. Йорверт вийшов на поверхню за півмилі звідти, на пустельній ділянці тракту, сів на Стрибунця й рушив у протилежному від садиби напрямку, до невеликого села, яке помітив, обстежуючи з Тиндаяру місцевість. Певна річ, його прийняли б і в панському домі — на Лахліні не заведено відмовляти в гостинності поборникам, навіть коли вони з’являються посеред ночі. Проте там напевно впізнають Ківанового коня — а вигадати переконливу історію, як він поміняв свого господаря, буде нелегко. Тому Йорверт вирішив поїхати в село, завітати до найбільшого обійстя і без зайвих церемоній розпитати заспаних хазяїв про тутешнього поміщика та його родичів.

Утім, до села він так і не дістався, бо на півдорозі перестрів чотирьох тутешніх мешканців — сорокарічного чоловіка з трьома молодиками, яких той назвав своїми синами. Можливо, вони й справді були ріднею, однак Йорверт дуже сумнівався, що ці четверо глухої та морозної ночі вийшли просто прогулятися. Мабуть, підстерігали якогось самотнього подорожнього, щоб пограбувати його, і, побачивши здалеку Йорверта, визнали його за ласу здобич. Та при наближенні розгледіли форму поборника, і весь їхній бойовий запал миттю здимів. Навіть найвідчайдушніші розбійники (а що вже казати про звичайних сільських бандюг) воліли не зв’язуватися зі всемогутньою Конґреґацією.

Йорверт запитав у них, де тут поблизу можна знайти пристойне місце для ночівлі. Як він і сподівався, старший чоловік шанобливо і трохи боязко відповів, що достойний пан недавно проминув поворот на путівець, який веде до Неяд Ґевраху, садиби місцевого лорда. Йорверт поцікавився, що це за лорд, і слово за словом витяг із селян історію про юного Ківана аб Ридерха та його конфлікт із батьковими братами й сестрами. Також він дізнався, що в середині монфовіра Ківан прогнав усіх родичів зі своєї землі й заборонив їм повертатися до рішення суду (очевидячки, йшлося про рішення Королівського Суду, оскільки справу в суді Делганського Князівства хлопець на той час уже програв). З усього почутого випливало два важливі висновки: по-перше, Ківан розповів про себе чисту правду; а по-друге, він не любив нікого з рідні й не повівся б на шантаж поборників.

Розвернувшись, Йорверт погнав коня в інший бік. Запопадливість селян не дійшла до того, щоб вони бігцем супроводжували його, і це було їхнє щастя, бо Йорвертові аж руки свербіли повбивати всіх чотирьох. Проте вони були чемні, не нав’язувались йому, тому він, віддалившись від них на три сотні кроків, спокійно перейшов у Тиндаяр, відвів Стрибунця до печери під Шан Хвайр і залишив його там разом із запискою для майстра Ґарвана, в якій просив знайти для коня гарну стайню, де за ним дбайливо доглядатимуть. А сам перевдягнувся в своє повстанське вбрання, прихопив Ківанову сумку з речами і вже іншим шляхом, через верхівку східної скелі, повернувся до табору.

Як і півтори години тому, нічну варту очолював Аврон аб Кадуґан. За цей час до нього приєднався Ф’яхран аб Ошін, який після розмови з Ківаном так і не зміг заснути, бо досі був сповнений глибоких підозр щодо хлопця. Йорверт розповів обом ватажкам, що знайшов коня на тому місці, яке вказав Ківан, і простежив за слідами його шлях цієї ночі. Усе вказувало на те, що сюди він їхав сам-один, без стороннього супроводу.

— Та це ще не значить, — зауважив превелебний Ф’яхран, — що в усьому іншому він казав правду. Поборники можуть тримати його на гачку. Я знаю їх краще, ніж усі ви разом узяті. Вони підлі, підступні й безпринципні, для них немає нічого святого. — Можливо, раніше Ф’яхран аб Ошін був поміркованим вільнодумцем, але каторга перетворила його на запеклого єретика, і понад усе на світі він ненавидів поборників, вважаючи їх справдешніми прислужниками Китрайла. — Я вже говорив шановному професорові, що в минулі часи Конґреґація часто маніпулювала чаклунами, взявши заручниками членів їхніх родин або інших близьких їм людей.