Розділ «Р​озділ I»

Той продовжив підйом і за наступні дві хвилини подолав решту шляху. Зупинився, засапано дихаючи, зміряв швидким поглядом Брадена, двох вартових обабіч нього і тих п’ятьох, що стояли віддалік, а потім знову зосередив увагу на Йорвертові.

— Я й не знав, що ми світимося, — промовив він трохи хрипкуватим, чи то від природи, чи то від морозу, голосом. — Я ж теж свічуся, правда? Тільки в дзеркалі цього не видно, так? — У його словах чулася надія.

Йорверт ствердно кивнув:

— Ніхто не може побачити власної маґічної аури. І це добре, бо інакше б вона засліпляла нас, заважала чарувати. Отже, досі ти не зустрічав жодного чаклуна?

— Ні. Тепер уже знаю, що ні. Чотири роки тому дядько Ґрайді водив мене на страту чаклунки в Дин Делгані… але вона не світилася маґією. Я ще тоді запідозрив, що та жінка ніяка не чаклунка, бо вона лише благала про милість і не пробувала звільнитись. А дядько твердив, що то молитви праведників позбавили її сили. Тільки я не відчував дії тих молитов.

— І ніколи не відчуєш, — запевнив його Йорверт. — То ти мешкаєш поблизу Дин Делгана?

— Не зовсім. На півдорозі між ним та Касневидом. Садиба Неяд Ґеврах, це наш родинний маєток. Мене звати Ківан аб Ридерх О’Міредах.

Гострий Йорвертів слух уловив, як один з вартових промимрив собі під носа: „Ба, лорденя приперлося!“ Ківан, схоже, нічого не розчув — або ж прикинувся, що не чує.

— З твого боку було необачно називатися справжнім ім’ям, — сказав Йорверт. — Міг би щось вигадати, як зробив я. Усі тут добре знають, що я ніякий не Ейнар аб Дилан і моє рідне місто зовсім не Таркаррай. Проте не ображаються, бо розуміють, що я так учинив не з недовіри до них, а через турботу про рідних.

— І правильно, — схвалив юний Ківан аб Ридерх, скорчивши нівроку поважну міну на своєму ще дитячому обличчі. — Зате мені нема про кого вболівати. Мої батьки вмерли, обидві сестри також, а дядьки з тітками відсуджують у мене маєток, щоб розділити його між собою. Я продав усе, що міг, збирався на Абрад, аж це почув про ваш бунт…

— Повстання, — незадоволено уточнив Браден. — Ми не бунтівники, а повстанці.

— Авжеж, перепрошую. Тиждень тому до нас дійшли чутки про повстання єретиків… тобто вільнодумців, яке очолив чаклун Ейнар аб Дилан з Таркаррая. От я й вирішив перевірити, чи це правда, а коли так, то приєднатися до вас.

— Ти дуже швидко нас знайшов, — зауважив Браден. — Підозріло швидко. Поборники, здається, досі не рознюхали, де наш табір. А тобі як це вдалося?

Ківан завагався й запитливо глянув на Йорверта. А той пояснив колишньому лейтенантові:

— Я ж казав, що подбаю про маґічний знак для чаклунів. Ви не звернули на мої слова уваги, бо не вірили, що хтось прийде. — І звернувся до хлопця: — Коли ти його помітив?

— Ще вчора вранці. Як починав придивлятися, бачив у небі жовтавий вогник. — Ківан на секунду закинув голову. — Зараз він точнісінько над нами. Я зрозумів, що це не просто так, і поїхав на нього. А вже ближче до вашої гори помітив розкидані по всьому схилу чарівні узори…

— Вони називаються плетивами. Згодом я дам тобі книжку, вивчиш правильні терміни, — сказав Йорверт. — А як ти проминув застави поборників? Були проблеми?

— Та ні, жодних проблем. Вони ж видивляються тих, хто йде з гір, і я легко прослизнув між їхніми патрулями. А на випадок, якби мене перестріли, мав напоготові приголомшливі чари.

— Тих паскуд краще зразу вбивати, — озвався вартовий, що перед тим бурмотів про „лорденя“. Він люто ненавидів поборників, які спалили його жінку та доньку за звинуваченням у чаклунстві, а його самого запроторили на каторгу. — Нічого з ними панькатись.

— Мабуть, що так, — погодився хлопець. — Тільки я ще нікого не вбивав. І не вигадував чарів для тихого вбивства. А кидатися вогнем… ну, це було б не зовсім тихо і, боюсь, не дуже влучно. Зате приголомшувати я вмію непогано — в Неяд Ґеврасі частенько ходив до лісу і тренувався глушити дичину. Якось навіть нишком приголомшив кузину Блодевед, а вона потім скаржилася, що зомліла через задуху.