Розділ XXIII

— Так, Ріано. Всупереч переконанню багатьох твоїх сестер, драконів завжди було дванадцять. І вони були нашими братами, які знехтували своїм вищим призначенням, проміняли життя в Ґвифіні в терплячому очікуванні Останнього Дня на довгі тисячоліття безплідної й безнадійної битви на землі. Це був їхній особистий вибір, і не мені їх судити. Одинадцятеро з них добровільно зреклися сили та крил диннеші й обернулися на драконів. Дванадцятий, їхній ватажок, був дуже погордливим і вирішив зійти на землю у всій своїй грізній величі та славі. Зійти не так, як зійшов до вас я, більшою частиною залишаючись у Ґвифіні; а зійти цілком і назавжди. Проте земний світ не сприйняв його в такій подобі — він зірвав йому крила, відібрав силу й поглинув їх, додавши собі запасу міцності в протистоянні Ан Нувінові. Не знаю, можливо, в цьому й полягав розрахунок нашого дванадцятого брата, якого ви називаєте Останнім Драконом. Ми досі про це сперечаємося й ніяк не дійдемо спільної думки… Та, зрештою, його мотиви не мають значення. Головне те, що вашому світові не вдалося до кінця перетравити силу та крила нашого брата. Пройшовши крізь землю, остання краплина його сили перетворилась на меч, остання пір’їна одного з крил обернулась на плащ, і вони разом застрягли між нею та Тиндаяром.

Ріана приголомшено втупилася в меч. Ще б пак — вона гадала, що це просто витвір ґвифінських чарів, найдосконаліший і наймогутнішій з усіх відомих артефактів; а насправді він виявився матеріальним утіленням хоч і невеликої, але справдешньої частини сутності диннеші…

„Так само, до речі, як і плащ,“ — подумав Шимас, торкнувшись пальцем золотої застібки. Звичайно ж, диннеші говорив про крила алеґорично, навряд чи мешканці Ґвифіну потребують якихось фізичних крил, та й дракони, позбувшись їх, любісінько собі літали. Радше тут ішлося про особливу маґію, яка могла піднести на недосяжну висоту. І в прямому розумінні — зробивши невагомим; і в переносному — захистивши від Зла.

У Шимаса зникло найменше бажання віддавати цей плащ — хоч відьмам, хоч диннеші…

— То ти прийшов забрати в нас меч і плащ? — зі скрушним зітханням запитала Ріана.

— Ні, в жодному разі. Я лише пропоную вам добровільно відмовитися від них. Майте на увазі, це ваш єдиний шанс, більше такої пропозиції не буде. Відкинувши її зараз, ви вже ніколи не зможете позбутися цих речей. Меч завжди буде з тобою, Ріано, а плащ — із тобою, Шимасе. Якщо віддасте комусь або просто викинете, вони однаково повернуться до вас. Усе життя на вас полюватиме Ан Нувін у намаганні запопасти собі краплю сили й пір’їну від крила диннеші. Ти, Ріано, здобудеш чимало ворогів серед власних сестер, які заздритимуть твоїй могутності і вважатимуть, що ти її не заслужила. А тобі, Шимасе, доведеться остерігатись як відьом, так і колеґ-чаклунів; дехто з них захоче вбити тебе, щоб заволодіти твоїм плащем. Подумайте, чи варті ваші знахідки тих небезпек, що чигатимуть на вас у майбутньому, чи виправдають вони ті численні труднощі, які сповнять ваше життя через їхню присутність. Зрештою, вам гріх нарікати, що ви даремно здійснили цю довгу подорож. Як я й обіцяв, ви знайшли тут нове знання — розкрили таємницю походження драконів. І запевняю, що вам не доведеться вмовляти інших людей повірити вам на слово. Якщо віддасте мені меч та плащ, я підкажу, де можна знайти матеріальні свідчення, які однозначно й беззаперечно підтвердять мою розповідь. За ними не треба вирушати на край світу, вони є й на Абраді.

Така пропозиція видалася Шимасові надзвичайно заманливою. Він лише хотів з’ясувати, якого роду будуть обіцяні підказки — туманними та невизначеними, на зразок „шукайте й колись знайдете“, чи чіткими вказівками про те, де саме знаходяться ці матеріальні свідчення і що вони собою являють.

Поки Шимас подумки формулював своє запитання, Ріана впевнено промовила:

— Я залишаю собі меч. Даруй, світлоносцю, якщо я не справдила твоїх сподівань, але це моє остаточне рішення. Я обираю силу, а професорові аб Нейвану нехай дістаються знання. Відведи його вбік, розкажи, що потрібно, а я даю слово, що не намагатимусь нічого вивідати. Можу навіть пообіцяти, що нікому не розповім про походження драконів. Триматиму все в таємниці, щоб професор міг безперешкодно роздобути належні докази й оголосити світові про своє відкриття.

Диннеші похитав головою:

— Твоя великодушність, Ріано, гідна найвищої похвали. На жаль, цього замало. Ціна моєї інформації — обидві речі, і меч і плащ. За одну з них ви нічого не отримаєте.

Відьма з невдаваною прикрістю поглянула на Шимаса.

— Мені дуже шкода, професоре, але я не передумаю. Ми з вами вже досить довго знайомі, і ви повинні розуміти, що силу я ціную більше, ніж знання.

— Я це розумію, леді Ріано.

— Ти, Шимасе, — сказав диннеші, — можеш просто віддати плащ і задовольнитися тим, що вже знаєш. Тоді спокійно повернешся в Кованхар і продовжиш жити звичним для себе життям університетського викладача — нудним, одноманітним, але щасливим. А з плащем про таке життя тобі не варто й мріяти.

— Так, знаю… — Шимас замовк, збираючись на рішучості. — Не сумніваюся, що згодом про це дуже пошкодую і проклинатиму себе за свій вибір. Але я залишаю плащ.

Дорослі та мудрі очі хлопчика-диннеші, здавалося, пронизали його наскрізь.

— Ти певен?

— Ні, аж ніяк! — невідь чому розсердився Шимас. — Я вже сказав, що пошкодую про це. І водночас я певен того, що так само шкодуватиму, відмовившись від плаща. Решту свого нудного й одноманітного життя буду мучитися думкою про цю втрату, більше не знайду спокою, не почуватимуся щасливим, займаючись улюбленою справою. Якщо ти так добре мене знаєш, то мусив би це розуміти. І з твого боку було б порядніше не ставити мене перед вибором, а просто зажадати, щоб я повернув плащ. Вигадав би якусь казочку — наприклад, що ґвифінські чари згубно діють на чаклунів. Я б, може, й засумнівався, але не став би сперечатися.

Диннеші відповів не відразу, а спершу підійшов до Шимаса й пильно подивився на нього знизу вгору.