Розділ XXIII

Ріана озирнулася на неї й легенько стенула плечима.

— Не бачу тут нічого моторошного. Це просто велично. Хоч ви, звісно ж, не в змозі відчути сили, схованої в цих кістках.

„Могла б і не вказувати на це з такою нестерпною зверхністю,“ — трохи роздратовано подумав Шимас. За два місяці знайомства він якщо й не потоваришував з Ріаною, то принаймні став почувати до неї симпатію, але часом його аж бісила її зарозумілість. І навіть не стільки сама зарозумілість, скільки щире переконання дівчини, що для відьом така поведінка цілком природна, бо від народження вони стоять незрівнянно вище за решту людей…

Усі п’ятеро спустилися схилом на дно западини і підійшли до найближчого кістяка. Його вигнутий дугою хребет у своїй найвищій точці сягав понад двадцяти футів над землею, ребра були товстіші за Дарахові плечі, а всередині черепа легко могла б розміститися в повен зріст невисока людина — наприклад, Інґріг.

Навіть зблизька Шимас не помічав на кістках ні найменшої жовтизни або сіризни. Вони були ідеально білі й надзвичайно гладкі на вигляд, ніби відполіровані. Перевірити це на дотик він поки не наважувався.

Усі кістки були щільно підгнані одна до одної, намертво з’єднані в суглобах, і ніяка фізична сила, ніяка чаклунська маґія не могли розділити їх чи бодай відколоти він них найменшу скалку. Відьми здавна вихвалялися, що здатні це зробити, але не роблять із поваги до пам’яті драконів, які протягом тисячоліть були єдині, хто захищав цей світ від пекельних почвар. Довгий час чаклуни їм не вірили, аж поки п’ять з половиною сторіч тому одна відьма не продемонструвала своє вміння, відокремивши від драконячого хвоста останній хребець. За цей учинок найстарші її покарали, відправивши в тривале заслання на один з безлюдних північних островів, а на Ініс на н-Драйґ прибуло кілька відьом, які повернули викрадений хребець на місце і закріпили його нездоланними для чаклунів чарами.

Шимас цілком поділяв поширену в чаклунському середовищі думку, що це радше був прояв показного святенництва, ніж справдешньої поваги до драконів. Проте з прикрістю мусив визнати, що самим чаклунам забракло б порядності навіть на таке святенництво. Якби вони могли, то вже давно розтягли б усі кістки до єдиної, а не знайшовши їм практичного застосування, просто розпиляли б їх на талісмани.

— Це Останній Дракон, — заговорила Ріана, легко провівши долонею про гладенькому ребру. — Або просто Дракон. Він помер дев’ятнадцятого мегева сімсот двадцять четвертого року, на світанку. При цьому була присутня моя духовна пра-прабаця Бетан вер Енид О’Ґвеневер, і в наших родових хроніках збереглася її розповідь про ту подію. Тієї самої миті, коли драконове серце зупинилося, він спалахнув жарким золотавим вогнем, і за лічені хвилини вся його плоть згоріла, не лишивши по собі ні крихти попелу. Бетан була останньою людиною, що розмовляла з Драконом. Вона просила його не вмирати, але він відповів, що втомився від земного життя і хоче поєднатися в Кейґанті з душами одноплемінників. Мовляв, час драконів уже давно минув, і тепер доля світу цілком у людських руках.

Інґріг була така простодушна, що наважилася заперечити:

— А в усіх серйозних книжках написано, що дракони не могли розмовляти по-людському, бо їхні голосові зв’язки не були до цього пристосовані. Останній Дракон швидко вивчив шінанську мову і розумів усе, що йому казали, але у відповідь лише кивав або хитав головою.

Ріана кинула на дівчину похмурий погляд.

— Це все дурні чаклунські побрехеньки, — пихато мовила вона. — Тодішні чаклуни були вкрай незадоволені, що Дракон охочіше спілкувався з відьмами, ніж із ними, от і вигадали казочку, ніби він геть не вмів говорити. Насправді ж він досить вільно розмовляв, утворюючи всі належні звуки за допомогою чарів.

Шимас і сам вважав, що давні чаклуни в цьому питанні перегнули палицю. Їм було прикро, що Останній Дракон так явно віддавав перевагу відьмам, тому з чистих заздрощів твердили, буцімто він узагалі ні з ким не розмовляє, а відьми просто викаблучуються. А згодом це стало частиною чаклунської міфології — певного набору контраверсійних фактів, у справедливості яких було не заведено сумніватися попри їх очевидну спірність. До речі, відьми мали не менш багату міфологію, до якої, зокрема, належав доґмат (інакше його не назвеш) про невинність Ірдана аб Бріна та підлу змову проти нього заздрісників з Університетського Маґістрату.

І хоча Шимас усе це розумів, він несподівано для самого себе вступився за Інґріг:

— Але ж погодьтеся, леді Ріано, що в таких припущеннях є своя логіка. Я не заперечую, Дракон мав підстави ухилятися від спілкування з чаклунами, вбачаючи в кожному з них потенційного чорного. Але ж відьми були поза підозрою, тим більше, як ви самі кажете, ваша маґія споріднена з драконячою. Проте я не чув, щоб Останній Дракон поділився з вами якимись таємницями, розповів про стародавні часи, навчив вас читати руни. Чи, може, ви це приховуєте?

Ріана сердито набурмосилася, та все ж відповіла:

— Він і нам не довіряв, хіба не ясно? Звичайно, не так категорично, як чаклунам, але вважав, що й відьми не готові сприйняти знання цивілізації, яка прикликала в цей світ демонів та чудовиськ. Він остерігався давати будь-яку інформацію про попередніх мешканців Абраду, бо розумів, що це дозволило б нам зробити додаткові припущення щодо значення рунічних написів і зрештою розгадати прадавню мову. На мою думку, його побоювання були марними, і наступні тисяча років історії Сестринства це довели. Але я визнаю, що через дурість прадавніх людей він мав вагомі підстави сумніватися і в шінанцях — навіть у відьмах.

Із цими словами Ріана рвучко розвернулася й підійшла до Колвина, який шанобливо стояв трохи віддалік, і далі тримаючи в руках торби. Вона забрала їх у нього, поставила на землю й сказала:

— Тепер, Колвине, можеш повернути свою силу.

— Слухаюсь, пані! — відповів він, тішачись із того, що може виконати черговий наказ.