Розділ XVI

— Навіть не натякнеш?

— Навіть не натякну. Даруй.

Кіннан скрушно зітхнув.

— Шкода, я б залюбки тобі допоміг. А то вже втомився від бездіяльності.

— Ой, облиш! — пирхнув Фейлан. — Кому-кому, а не тобі скаржитися на бездіяльність. Ти з ранку до вечора працюєш в Університеті, а от я справді байдикую. Тому мене й навантажують додатковою роботою. — Він спохмурнів. — І повір мені на слово, ця робота тобі б зовсім не сподобалася. Аж ніскілечки…

За півгодини, коли вже почало сутеніти, Фейлан попрощався з Кіннаном аб Мадоґом, перемістився в Тиндаяр і рушив на північний схід від Кованхара, в напрямку Лахліну. Ще й тижня не минуло від часу його першого візиту на цей клятий острів, а він уже мусив повертатися туди для виконання нового завдання. Як і попереднє, воно стосувалося принца Лаврайна, тільки цього разу Фейлан мав наказ не рятувати його, а вбити. Причому вчинити вбивство прилюдно й обставити все так, щоб ні в кого не залишалося жодного сумніву — це справа рук чаклуна.

Розрахунок Ан Нувіну був очевидний. Ще після розмови з Лаврайном, коли той розповів про свої подальші плани, Фейлан дійшов висновку, що принцова втеча не завдасть королю Імарові великої шкоди. А може, навпаки — лише зіграє йому на руку. Якщо ув’язнений Лаврайн згуртовував ворогів короля, то на свободі він зі своїми амбіціями міг посіяти між ними розбрат, розколоти їх на два табори — поміркованих, які були готові на певні поступки, щоб уникнути кривавого протистояння в країні, та непримиренних, що прагнули перемоги за будь-яку ціну.

Досі Фейлан плекав слабку надію, що демони якраз і мали на меті спровокувати внутрішнє протистояння в лавах поборників, однак тепер сумнівів не залишалося — Ан Нувін зацікавлений у тому, щоб Конґреґація зберегла своє панівне становище на Лахліні. Вбивство Лаврайна, зухвало скоєне за допомогою чарів, дасть вагомі підстави підозрювати короля у змові з чаклунами, і це істотно послабить його позиції, відштовхне від нього багатьох прибічників, які, попри всю свою нелюбов до поборників, почувають забобонний страх перед маґією і вважають її безумовним злом.

Фейлан ішов повільно, мало не надсилу, і з кожним кроком його настрій дедалі дужче псувався. За інших обставин він без найменших вагань прикінчив би Лаврайна аб Броґана, якого вважав цинічним і лицемірним виродком; але йому ставало гидко на думку про те, що цим зробить неабияку послугу поборникам, дасть їм до рук могутню зброю проти короля Імара…

„А як би вчинив на моєму місці Ярлах?“ — міркував Фейлан, полишивши межі Івронаху і ступивши під територію Ґвидонеду. — „Відмовився б від цього ганебного завдання? Можливо. Він завжди був сміливим, незалежним і принциповим. Щонайменше став би вимагати пояснень, не задовольнився б пихатими запевненнями демонів, що куций людський розум неспроможний осягнути глибини та величі Володаревих задумів… Саме тому Ярлах, навіть якби був живий, не отримав би цього завдання. Може, Темний Володар і не всевидющий, але він добре знає, хто з його слуг на що здатний…“

Діставшись до західного лахлінського узбережжя, Фейлан переконався, що ні на йоту не відхилився від правильного напрямку. Просто над ним розкинулося місто, яке півколом охоплювало бухту завширшки кілька миль. Це був Таркаррай — другий за величиною порт на острові. Звідти він знов-таки рушив на північний схід і через дві сотні кроків опинився під Бланахом.

На Лахліні вже настала рання зимова ніч, однак темрява нітрохи не перешкоджала чаклунському зору Фейлана. Він досить швидко розшукав головну площу міста і від неї посунувся трохи на південь, уздовж широкої вулиці, яка своїм протилежним кінцем упиралася в палац місцевого князя, де, за твердженням демона, оселився Лаврайн. Це була єдина корисна інформація, що її Фейлан отримав разом із новим завданням, та навіть таких куцих відомостей було більше, ніж минулого разу, коли йому довелося з’ясовувати все самотужки. Він досі не міг збагнути — чи то його випробовують, чи в Ан Нувіні й самі гаразд не знають, що коїться на Лахліні. В останнє важко вірилося, бо лахлінські чаклуни охочіше за інших ішли на службу до Темного Володаря, а отже, їх мало бути вдосталь, щоб справно інформувати Ан Нувін про всі важливі події на острові. Звичайно, за умови, що вони й далі там залишаються — а це зовсім не факт. Усі чорні з Лахліну, про яких Фейлан знав, після свого навернення не забарилися переселитись на Абрад. Власне, цим демони і спокушали їх, особливо молодь. Мовляв, бракує грошей для переїзду? То не біда — з Темною Енерґією ви станете набагато сильнішими та вправнішими і легко назбираєте потрібну суму, безкарно пограбувавши якусь крамницю або, скажімо, лихварську контору. Тож, можливо, наразі в Ханґовані взагалі не було чорних, а в Бланасі та околицях знайшовся лише один, якому вдалося з’ясувати тільки місцеперебування принца Лаврайна. А до самого завдання, з якихось причин, його вирішили взагалі не залучати.

Фейлан цього не розумів. Йому б дуже згодилася допомога будь-якого, навіть найнедолугішого з тутешніх чаклунів. Однак він не наважився сперечатись із демоном, не посмів запитати бодай про причини такого рішення і слухняно взявся до роботи сам-один. Його план був простий: передовсім захопити в полон кого-небудь зі слуг, випитати все, що він знає, а далі вже діяти за обставинами. Якщо в палаці саме відбувається один з тих бенкетів, до яких вельможі такі охочі, то зненацька завітати туди, кинути в Лаврайна вогняну кулю (може, й гукнути при цьому щось на зразок „Хай живе король!“) і негайно щезнути, поки не оговталась охорона. Або ж перечекати ніч і вчинити замах уже завтра, під час якогось ранкового заходу за принцової участі. Хоч Фейлан волів би упоратися з цією справою якнайшвидше, не відкладаючи її на наступний день.

Пильно оглянувши палац, він відшукав у ньому скупчення невеликих кімнат, радше навіть комірчин, у яких, поза сумнівом, мешкала прислуга, і зосередився на одній з них. Зачерпнув порцію Темної Енерґії для переходу на поверхню — і тоді збагнув, що вклепався у велику халепу.

Якби Фейлан був уважнішим, то, безумовно, помітив би замасковане плетиво, яке мало спрацювати при спробі вийти на поверхню. Проте йому й на думку не спадало, що тут, у Тиндаярі, на нього чигатиме пастка, тому він був геть не готовий до такого розвитку подій і не встиг вчасно зреагувати на паралізувальні чари, що вибухнули під ногами і швидко розбіглися по всьому тілу. А наступної миті за якийсь десяток кроків від нього зненацька збурилися потоки Темної Енерґії, відкривши присутність людини, що досі ховалася за своєю непорушністю. У Фейлана влучив потужний маґічний імпульс, його розум потьмарився, і він із пітьми Тиндаяру поринув у морок безпам’ятства…

За свої п’ятдесят з гаком років Фейлан ще жодного разу не втрачав свідомості і знав про відчуття, якими супроводжується повернення до тями, лише зі слів інших людей. А їхні оцінки дуже різнилися — від недбалих тверджень, що це схоже на звичайне пробудження після міцного сну, до розповідей про нестерпний головний біль, сплутаність свідомості та частковий розлад слуху і зору.

Фейлан так і не отримав нагоди перевірити, чиї враження були ближчі до істини. Йому не дали опритомніти природним шляхом, а рвучко висмикнули із забуття з допомогою чарів. Причому зробили це без найменшої делікатності, нітрохи не переймаючись тим, що від такої наруги над його єством Фейланові мало не вивернуло всі нутрощі, у голові немов закалатав величезний дзвін, кожен м’яз судомило, а кожна кістка пронизливо боліла.

Трохи оговтавшись, Фейлан виявив, що лежить на підлозі в кутку невеликої кімнати, яку освітлював маґічний ліхтар на столі біля затемненого чарами вікна. Неподалік у кріслі сиділа юна дівчина з довгим русявим волоссям, вбрана у вишукану, дарма що простеньку, сукню волошкового кольору. Її великі сірі очі дивилися на Фейлана пильно, з деякою осторогою, але без тіні страху. І вона мала вагомі підстави не боятись його: як свідчив Фейланів маґічний зір, дівчина була дуже сильною чаклункою, а хитра пастка, що в неї він потрапив під Бланахом, вказувала на майстерне володіння чорними чарами.

Безумовно, Фейлан був її бранцем, проте його не стримували ніякі пута — ні звичайні, ні маґічні. Він мав вільний доступ до своєї чаклунської сили і будь-якої миті міг прикликати до себе Темну Енерґію. Хтось інший на його місці, скажімо, Кіннан аб Мадоґ, негайно б скористався з такої недбалості, щоб напасти на дівчину, проте Фейлан не став цього робити. Він завжди був обережним та поміркованим, звик спершу думати, а вже потім діяти, тому швидко збагнув, що дівчина залишила його вільним зовсім не з необачності. Схоже, вона тільки й чекала від нього нападу або спроби втекти, пірнувши в Тиндаяр, і була готова дати йому рішучу відсіч. А Фейлан сумнівався, що в своєму теперішньому стані зможе протистояти їй. Та й не бачив у цьому потреби — хай там хто була ця дівчина, хоч там як здобула доступ до Тиндаяру і хоч що робила на Лахліні, головне, що вона належала до слуг Темного Володаря, а отже, мусила коритися певним правилам. Наразі ці правила були на цілком на боці Фейлана і вимагали від неї цілковитого послуху.

Загалом, стосунки між чорними чаклунами ніколи не були безхмарними. Завжди вистачало підступів, інтриґ, зради та ошуканства. Братство постійно роздирали гострі міжкланові суперечності, які часто-густо виливались у відверту ворожнечу, а всі спроби запобігти численним конфліктам, запровадивши жорстку організаційну структуру, неодмінно зазнавали фіаско. Востаннє це намагався зробити Ірдан аб Брін, який, завдяки своєму величезному авторитетові й надзвичайній харизмі, зумів примирити найвпливовіших лідерів, зібрав їх у Раду Темних Майстрів, а сам став на чолі Братства. Після його смерті Рада ще кілька років продовжувала діяти, але поступово загрузла у внутрішніх чварах, так і не спромігшись обрати нового великого майстра, і зрештою припинила своє існування. Темне Братство знов перетворилося на конґломерат автономних груп та угруповань, що вели між собою нескінченну й безглузду боротьбу і за першої-ліпшої нагоди встромляли одне одному палиці в колеса.