Розділ XI

Лише через три години майстер Леолан доповів, що у приймальні чекає леді Елвен вер Кайлем. Імар, що саме радився з міністром торгівлі, похапцем закінчив розмову, підписав усі принесені ним папери і швидко спровадив урядовця, а секретареві наказав запросити Елвен.

Увійшовши до кабінету, дівчина сама зачинила за собою двері і, вочевидь, наклала на них чари проти підслуховування, бо, повернувшись до Імара, промовила:

— Тепер можемо вільно говорити.

— Лорд Ґарван і майстер Шовар уже повернулися?

— Ще ні, але повідомили мене про результати пошуків. Лаврайн не ховається ні в кого з друзів та знайомих і досі не зв’язався з поборниками. Схоже, він уже далеко звідси, й жодні війська його не доженуть.

— Чому так думаєш? Твій батько ще по свіжих слідах вислав у всіх напрямках пошукові загони. Можливо, вони навіть випередили його.

— Ні, — похитала головою Елвен, — не випередили. Єдина надія була на те, що Лаврайн вирішив залишитись у місті й вимагати від Поборчої Ради твого усунення з престолу. Але він виявився розумнішим… Або той, хто витяг його з в’язниці, підказав йому кращий план дій.

— Той, хто витяг його з в’язниці? — здивовано перепитав король. — Хіба він не сам утік?

Елвен зітхнула, підійшла до Імара і взяла його за руку.

— Я мушу вибачитися перед тобою. І за себе, і за Ґарвана з майстром Шоваром. Ми від самого початку знали, що Лаврайнову втечу було інсценовано, але тобі не сказали.

— Чому?

— Я так вирішила. Мені потрібен був час, щоб підготуватися до розмови з тобою. Це не так легко… це…

Вона відпустила Імарову руку, підійшла до вікна й задивилася на двірську площу. Сьогодні був ясний день, і сонячні промені золотили її світло-русяве, трохи рудувате волосся, від чого здавалося, ніби голову дівчини оточував осяйний ореол, як у святих на іконах.

— У весь цей час, відколи ми відкрились тобі, — знову заговорила Елвен, не обертаючись, — ми… ні, не брехали, а просто не казали всієї правди. Ні Ґарван, ні майстер Шовар у цьому не винні, ти не повинен на них гніватися. Вони коряться мені, бо пов’язані зі мною могутньою чаклунською клятвою. Їх ця напівправда дуже обтяжує, особливо Ґарвана — адже він тепер твій міністр. А я… я розуміла, що рано чи пізно доведеться розповісти тобі все, але відтягувала цей момент, чекала… навіть не знаю, чого. Та більше зволікати не можна, сьогоднішні події показали, що ти маєш знати всю правду, без будь-яких прикрас і замовчувань.

Такий вступ неабияк стривожив Імара. Він хотів був підійти до Елвен, але передумав — вона ж бо сама встановила цю дистанцію між ними, мабуть, їй так легше, — тому просто сказав:

— Я тебе слухаю.

Елвен нарешті повернулася до нього.

— Спершу про Лаврайна. Його звільнив чаклун. Чорний чаклун.

— Чорний? — Імар розгублено втупився в неї. — Ти маєш на увазі…

— Саме так. Маю на увазі чаклуна, що служить Ан Нувінові. У Вежі Елдиґар він залишив чимало маґічних слідів і навіть не намагався прибрати за собою. Чи то не знав про наше існування, чи то йому було байдуже, а може, і це найімовірніше, зробив так навмисно, щоб продемонструвати нам свої наміри. Вірніше, наміри свого господаря.