Розділ X

— Це не Ханґован… Ми десь у лісі…

Фейлан ствердно кивнув:

— Все правильно. Ми досить далеченько від вашої столиці.

— Від вашої? — перепитав юнак, і в його очах промайнуло розуміння. — Ви не лахлінець. У вас дивна вимова. Навіть не абрадська, а… не знаю, яка.

— Саме абрадська, мій принце. Але не кередіґонська, не північно-східна. Майже все своє життя я провів на заході Івронаху, в Кованхарі.

На ці слова Лаврайн розтулив рота у беззвучному скрику, а на його обличчі застиг нажаханий вираз. Безперечно, він знав про Кованхар. Ще б пак йому не знати — лахлінська Свята Віра відводить для Кованхара з Тір Мінеганом особливе місце в картині світу, проголошуючи їх двома зосередженнями найлихішого на землі Зла.

— То ви…

— Так, я чаклун. Цілком до ваших послуг. І про послуги, самі бачите, я кажу не для красного слівця. Моїми стараннями ви здобули свободу і тепер можете продовжувати свою боротьбу проти короля.

Нараз Лаврайнові очі підозріливо звузилися.

— Це все брехня! — оголосив він. — Ви ніякий не чаклун. І не абрадець, просто нівечите слова, щоб здаватися чужинцем. Насправді ви провокатор! Мені підсипали сонного зілля в їжу, вивезли за місто, а вас підіслали з цією дурною казочкою, щоб я погодився на допомогу чаклуна і дав Імарові привід стратити мене. Але я не дурний і не стану сам класти голову на плаху. Я зовсім не дурний!

— Так, принце, ви не дурний, — погодився Фейлан. — Проте на диво простодушний для змовника й інтриґана. Коли вже у вас виник такий здогад, то варто було б прикинутися, що вірите мені, й рішуче відмовитися від моєї допомоги. Стояти на тому, що ніколи не зрадите ваші дурні лахлінські ідеали, що радше помрете, ніж погубите свою душу, уклавши угоду з чаклуном… І це могло б спрацювати, якби не одна дрібниця. Я не провокатор і не виконую наказів короля. Я справді чаклун із Кованхара.

Підвівшись, він сягнув рукою в свою черезплечну сумку, видобув звідти маґічного ліхтаря, поставив його на стіл і запалив, а сальну свічку, яка більше чаділа, ніж світила, натомість загасив. Лаврайн позадкував, уп’явшись причмеленим поглядом у ліхтар.

— Це… це…

— Це чистісінькі чари, — підтвердив Фейлан. — Самі розумієте, що ні про яку провокацію з боку короля й мови бути не може. Я вчинив напад на Вежу Елдиґар, убив ваших охоронців, а вас викрав.

Лаврайн зойкнув, зробив ще крок назад і гепнувся на сінник. Та відразу ж підхопився, бо той гидко смердів брудним старечим тілом, затулив лице руками й у відчаї закружляв по кімнаті.

— О ні… ні… Диве, за що?… Я ж лише… лише хотів… Тепер мені гаплик! Тепер я мрець… Якщо не король, то поборники… І він, і вони…

Юнак відступив у найдальший від Фейлана куток, опустився на підлогу й розпачливо заридав. А Фейлан знову сів на лаву і став терпляче чекати. Він навмисно спровокував у Лаврайна істерику, щоб той дав волю своїм почуттям. Після бурхливого спалаху емоцій неодмінно приходить розслаблення, людина вгамовується і починає спокійніше сприймати всі лиха, які звалились на її голову.

Коли Лаврайнів плач поступово перейшов у тихі схлипи, Фейлан розсудливо заговорив:

— Насправді ситуація не така кепська, як ви гадаєте. Ніхто не знає й не дізнається, що вас визволив чаклун. Я влаштував усе так, ніби ви самі це зробили.

Лаврайн припинив схлипувати й підвів голову. В його очах зажевріли слабкі іскорки надії.