Розділ «На дні душі»

Зробила кілька ковтків, сіла за стіл, озирнулася будинком й заплакала, тільки вже по-іншому – чисто-чисто.

– Нема… їх… а зі мною… Перед очима… Тут, у грудях, у судинах, у голові. І у будинку. Скрізь. Дивляться… Тягнуть рученятка: «Порятуй». А я не врятувала… від мук… таких, що як подумаю, то волосся піднімається сторчака. І хто? Моя ж дитина! Кров моя пішла на таке звірство. Господи! Як з цим жити?…

Петро сів поруч, взяв за руку:

– Заради них… і для Богданки. Ви ж у неї єдина рідна людина.

Жінка спалахнула:

– І ледь не занапастила! Горечко ж моє. Як її люблю… нікого не любила так. Воно ж святе дитятко. Такої душечки за все своє життя не зустрічала. Видно, спокутувати гріхи прийшла в цей світ, не свої, наші. Господи, прости!

– Простить. Він все прощає.

Очі засвітились, вхопилась міцно в руку, стисла:

– І вас послав. Якби не ви… Та що я… Самі ж бачите.

Петро мовчки кивнув й озирнувся на ікони у кутку.

– Якби не ви тоді, не слова ваші… Скільки житиму, пам’ятатиму… Спасибі, спасибі, ріднесенький, що допоміг повірити… Бо кому душа моя була потрібна? Пропаща. Думала, що і Всевишньому не треба. А він, бач, дитинку уберіг, бо милостивий. Дівчаточок забрав до себе, а її ж лишив. Мені б тільки побачити… на хвилиночку, і я… я гори зверну… Тут геть все чисто буде по-новому. Не вірите?

– Чому ж? Тільки так і буде.

Жінка просвітлено кивала:

– І в монастир піду, поповзу на колінах, щоб вимолити зцілення від оковитої. Не питиму… заради янголят моїх, задля Богданки.

– Знаю, знаю.

Анатолій вийшов, розчавлений зізнанням. У грудях було тісно. Озирнувся. Самотній пес тужливо дивиться із буди, неначе з вічності. Не скавчить. Самотньо. Ніч. Ще не глибока, кроки два углиб. Пахне медом. Озирнувся. Будинок мудро жене у небо дах, так високо, що старому димарю відверто лячно. Це ж треба. Будівля не змінилися, та сама, ті самісінькі кущі бузку, буда, пес, навіть кіт на тій самій колоді, а все – інакше й інше. Дух занепаду не зник назовсім, однак, затиснутий у коло віри, лякливо тулиться, як пережитий день, й відходить в темряву, а пережите – у минуле. Майор правий, тут житимуть і вже по-новому… з дитинством, що на райдузі-дузі. Невже все це – ВІРА? То чому вона не увійшла у нього? Ось же серце. Б’ється. Значить, ще живе, болить і мучиться. А спокою нема. Й любов пішла… з Оксанкою назавжди. Бо кого любити? Як вірити? У що? Її не-ма.

Рипнули двері. Майор побачив й відвернувся. Відчуває? Зміг же цій нещасній допомогти, а з ним ні разу не заговорив про Бога. Знає, що дарма. Мовчить. Запалив цигарку, видихнув гіркувато-сизі кола в темряву, пішов, сів у машину, обпер долонями високе чоло й став чекати. Анатолій сів поруч на передньому сидінні. Крізь відчинені дверцята вповзала ніч, медово-місячна і якась нова, може, тому, що місяць молодий?

– Я погодився… відвезти Ніну Митрофанівну до Богданки.

– Але ж… вже майже північ.

– Дівчинку не будемо будити. Митрофанівна лишень подивиться… Їй ТРЕБА.