Розділ «На дні душі»

– Годі… на сьогодні. Відведіть у камеру.

Горицвіт… посміхнувся й нарешті став схожим на живого. Спокійно вийшов. Руки за спиною, а здається, що високо над головою – тріумфують, бо таки перемога. Хочеться вибігти слідом, вхопити за грудки й витрясти бодай слово. Чи вбити? Щоб не міг так посміхатись, у той час, як Оксанка посміхається хіба що в снах.

Петро підійшов і став поруч. Крізь шкіру сочилася напруга, й було помітно, що втримувати її всередині дається дедалі важче.

– Господи… Не можу… заспокоїтись, а потрібно.

Анатолій розсміявся:

– Навіщо? Він же просто знущається, а ми граємось у спокій.

Майор схилився у відчинене вікно, вдихнув вечір, у якому догорало літо, й вже спокійно вимовив:

– Емоції – то зброя. Розумієш? Тут витримка важлива. Хто кого?

– Навіщо? Все й без того ясно. Свідки, докази.

– Пустушка. Богданка – недієздатна. Найзеленіший адвокат зможе довести, що свідчення її нічогісінько не варті. Студенти? Вони свідчать, але ж самі підтверджують, що то – лише припущення, а не аксіома. Всезнаюча сусідка? Така навигадує й сама не добере, де в тому правда. Лялька. Ну то й що? А не міг він подарувати її дівчинці просто так? Ну пожалів дитину? Та й ще не факт, що дарував справді він. І чи належить іграшка нашій потерпілій – теж питання. От і виходить, що докази ніби і є, й водночас їх нема.

– А мені й не потрібні. Він це зробив і має відповісти.

Майор розвів руками:

– Має, але не забувай, хто він такий і чий син.

– Усі під Богом ходимо.

– Ти про що?

– Так…

– Їдь додому, га? Від гріха подалі.

– Не хочу, – сказав і зрозумів, що так воно і є.

– А я б пройшовся. Бодай на трошки під небо вийти. Вже скоро й ніч.

Чоловіки замовкли, спостерігаючи, як вечір спускається у місто по драбині з ліхтариків. Один за одним спалахують вогні: великі, малі, різнокольорові. Вони рухаються, й здається, що то пливе велетенська сяюча ріка.