Розділ «На дні душі»

– Скоро закінчиться літо.

Анатолій проковтнув ці слова, немов отруту, хоча знав це, відчував, а вірити відмовлявся. З цим спекотним літом доведеться поховати не тільки біль, але і крихти минулого, безцінні крихточки колишнього життя, що ще живе десь поруч, а не тільки в пам’яті. Й воно рано чи пізно всохне серед високої трави, впаде додолу опалим листом, розійдеться туманом і помре з останнім голосочком цвіркуна. Петро збагнув гірке мовчання й винувато попросив:

– Вибач. Товчуся в рані. А давай прогуляємось, га? Вечір такий. Ми ж не арештанти?

– Гірше.

Але той наполягав:

– Ну справді… Треба навідатися до Богданки.

Анатолій не втримав раптової посмішки:

– Угу.

– Не знущайся. Я при виконанні службових обов’язків. Пам’ятаєш?

– У всіх у нас… обов’язки… Ходімо?

– Я зобов’язана її забрати, чуєте?

– Звичайно.

– Ви ж бачите, я змінилась.

Анатолій слухав голоси й мимоволі шукав оту зелену муху аж під стелею. Але мухи не було і не було дзижчання, а поруч із Петром стояла інша жінка: з ясним поглядом й обличчям світлим, як ранкова вода на травах. Дивовижно. Він не впізнав би її, зіштовхнувшись у натовпі. Що ж це сталось? Чистий одяг, охайні рухи, що породжують довкола затишок і щось цілком нове. Спокій? Прозріння? Чудасія. Скільки ж минуло? Вісім днів? Завтра дев’ятий. Могли бути поминки. Тут. Аж здригнувся, пригадавши бантики у кісках, що сьогодні заплітала Богданці Тоня. Невже їх не було б? Й десятка запитань про те, як вдається метеликам літати? Славна дівчинка. Не така, як решта її однолітків, проте своя, і у будинок увійшла так гармонійно, немов жила там завжди.

– Покажіть мені її, благаю. Дайте просто обійняти, пересвідчитись, що…

– Жива й здорова. Їй зараз добре. Стан поліпшується. Навіть фахівці дивуються. Лікар просився показати чарівний будиночок, не вірив, а побував і лиш руками розвів. Їй спокійно. Розумієте? А ця зустріч може підірвати емоційний стан, і хтозна, як подіє…

Жінка впала в ноги:

– То дайте хоч у віконце зазирнути, хоч у щілину, бо мені… дихати болить. Що ж я накоїла? Господи, порятуй дитинку. Одних не врятувала, не догледіла. Пішли мої кровиночки з цього світу… – голос обірвався.

Анатолій знайшов чашку й зачерпнув води з відра, розмальованого, скоріш за все, дитячою рукою. На жовтій посудині всіма кольорами сміялася веселка, вигнута кривуватою дугою. Уявив, як світла голівка старанно схилилась, щоб хоча бодай так розмалювати своє дитинство. І де ж тільки фарби дістала? Чоловік простягнув чашку з водою:

– Ось, випийте.