Розділ «Прозріння»

– Хто?

– ВІН. Він мав прийти. Ми… чекали увесь вечір і ніч, там, де домовлялись, біля вивіски «Мрія». Інна просила повертатись додому, але я… я… не знала, чому він не прийшов. Ніч блукали містом, потім повернулись, чекали цілий день, а потім… до нас причепились ті дядьки… й ми втекли.

– Вони нічого не зробили?

Дівчина підняла вологі очі:

– Хто?

– Ну дядьки.

– Ні, але… але він не прийшов. Він помер?

– Хороша наша, маленька, ніхто не помер. Його не було з самого початку. Розумієш? Тому… тому чоловіку під сорок. Він має сім’ю, доньку, а так… розважався. Чуєш? Розважався.

Леся кліпала часто-часто:

– Не вірю… ні… не може того бути, ВІН є.

– Бідненька наша, маленька…

Анатолій вийшов, тихо причинивши за собою двері. На порозі палив майор й роздивлявся будинок навпроти.

– Ну що?

– Не вірить.

– То нормально. Одразу хіба повіриш? Та тут все буде гаразд, оговтаються. Матір вже залишила бізнес і буде з дочкою. А що їм треба? Увага. А от сусідка… Вона ж роботи не кине.

Анатолій дивився на будинок-гриб й відчував, як відгомін чогось далекого торкається серця. Невже?

З будинку вийшла пара. Змучена жінка вела за руку понуре дівча. Воно ледве пересувало ноги й без упину плакало. Сльози котилися й котилися обличчям. Крізь них вона, мабуть, нічого не бачить довкола. Сама вода. Жінка порівнялась й видихнула:

– Спасибі… за Інну.

Майор кивнув.

– Нічого, це ж робота. А як ви?