Розділ «Прозріння»

Анатолій роздивлявся сірі плями на стелі й мовчав. Шкода дівчину.

– А мені можна до неї?

– Чому ні? Можна.

Довгий коридор з десятками однакових дверей по обидва боки. Кроки чути крізь. З палат визирають обличчя. Чомусь хочеться бігти. Що він скаже, ну що він скаже цій незнайомій дівчині? Лікар вказав на потрібні двері. Звідти ніхто не визирнув. Анатолій торкнувся ручки й прочинив. На ліжку біля вікна лежав хребет. Не людина, не дівчина, а саме хребет – з гострими контурами кожного хряща. Заворушився й повернув бліде обличчя із запалими очима. Хотілося відсахнутись, міцно причинити двері й тікати по тому коридору у зворотному напрямку. Саме так, мабуть, виглядають натурниці для образу тієї, що з косою. Дівчина кліпнула і, відчувши справлене нею враження, відвернулась. Лікар з-за спини шепотів самими губами: «Ну!» Й Анатолій зважився зробити крок досередини.

– Привіт.

Ліля не обернулась, лежала обличчям до вікна:

– Я вас не знаю.

– Я теж не пам’ятаю… тебе.

Дівча здригнулось двома кутами замість плечей:

– Воно і не дивно. Раніше я була інша.

– І вміла копіювати мавпочку.

Ліля підвелася й уважніше придивилась до відвідувача:

– А ви хто?

Анатолій розгубився. Сказати про Оксанку? З коридору спостерігав за спілкуванням лікар й аж прикусив губу від зосередженості. Очевидно, не можна… хвилювати пацієнтку, тоді як?

– Я… я… Хороший друг Віки Бобренко.

Ліля посміхнулась, й чоловіку здалося, що він ось-ось впіймає ямочки на щічках.

– Віки? Вона так само топче морозиво?

– Так.

– Добре. Нехай їсть. Це важливо. Мене тут теж вчать їсти.

– Ти повинна постаратись. Я б міг привести Віку до тебе в гості.