Розділ «Прозріння»

– Лілька? Так вона тут вже чотири місяці, як не працює. Звільнив директор, бо своїми кістками клієнтів розлякувала.

– Кістками?

Дівчина багатозначно підтягнула фартушок під соковитими персами:

– Атож. Їй в музеї працювати – у якості експоната кісткової системи людини. На таку глянеш, то і їсти перехочеться. Та й… почувала себе Лілька погано: волосся випадало, нігті кришилися, слабкість, а вона все рахує калорії й грами. Навіжена. Під кінець важила – сорок кеге від сили.

– А адресу знаєте?

Жіночі очі з цікавістю пройшлися з ніг до голови:

– А ви хто їй?

– Друг.

– Ясно. То вона у вас так втріскалась? Ну-ну. Сам морозиво порціями ковтає, а її на дієти підсадив. Ну не козли ви? У лікарні вона, психушці.

– Де?

– Кажу ж, лікується. Болячка та ніби психологічна. Вона їжі боятися стала! Прикинь?

– Ніко, ти чого там застрягла? Замовлення!

– Шеф… Зараз! Ти б відвідав її, га? Бо ми з дівчатами на початку ще бігали, а потім то одне, то інше… а батькам не до неї: то розлучаються, то сходяться… живий серіал. Сходіть. Була шоста палата. Лілія Дейнеко. Морозиво ще будете?

– Спасибі, іншим разом.

– Ну-ну.

Лікар зрадів.

– То ви її знаєте?

– Ні. Ліля – подруга моєї дочки.

Молодий чоловік почесав потилицю й зітхнув:

– То чому без дочки? Лілю зараз підтримати необхідно, вона старається, але якщо б мотивацію закріпити, тоді б. Привели б ви дочку, правда. Лілі дуже потрібно.