Розділ «У сутінках чужих таємниць»

– Нервують.

– Можна зайти?

– Як знаєш, бо я – до відділка, відзвітуватись.

– Телефонуй у разі новин.

Петро Васильович примружив на сонці очі й мовчки кивнув.

Двері відчинились без дитячого плачу, й Анатолій навіть зрадів – таки змастили, проте вже за мить відчув на собі з десяток пострілів чужих очей. Мабуть, так тут зустрічають кожного. Хотілось сховатися.

– Я знову до вас.

Люди у формі кивнули, очевидно, вже звикли до його постійної присутності поруч. Господар відвів погляд і знову підпер голову руками, що була цього ранку важчою за каміння. Неголене підборіддя, висмоктані очі і якась зігнута постава.

– Геннадію, ви тримайтесь.

– Спасибі.

– А дружина як? І ваша сусідка?

– Нагорі, під дією заспокійливого.

– Досі?

Чоловік здригнувся:

– У обох була істерика після того, як прокинулися. Довелося робити повторні ін’єкції.

– Це минеться. Повірте. Моя дружина ледве видряпалась зі стану повного заперечення. На все потрібен час.

– Так-так. Час. Здається, що це кат. Прийшов і щохвилинно – голову з плечей. Сил вже не лишилось.

Раптом кімнатою пронісся звук, схожий на відлуння грому. Господар підскочив з місця й за кілька кроків опинився біля столу, на якому підстрибував телефонний апарат.

– Алло!!! Так. Мамо?… – чоловічий силует зігнувся і став схожим на недогарок. – Я ж сказав, що сам передзвоню. Ні, мамо, нічого нового. Чекаємо.

Потім поклав слухавку, криво всміхнувся й захитався взад-вперед, шукаючи бодай якусь опору.