Розділ «У сутінках чужих таємниць»

Старий упіймав прозору гіркоту.

– Красень, правда? Знаєш, у дитинстві я думав, що дерева – то мудреці з іншого світу, такі, що геть чисто все знають, та ми зрозуміти їх не в силі. Ех! Якби не океан, то став би лісником, їй-богу! Та ти не смійся. Думаєш, навіщо старий дурень кожного дня до парку чимчикує? Подихати повітрям? Може, серед дерев дихається завжди легше, але мені б поговорити. Вони, бач, завжди слухають і таємниці бережуть.

– Які?

– Різні, – старенький зиркнув з-під сивих вій. – Хочеш, розповім тобі про одну? Тільки не знаю, чи варто… Про страшне говоритиму, а його й так…

Анатолій видихнув:

– Розкажіть… Ви умієте.

– Що ж, – дід торкнувся сивих вус. – Таємницю ту сховали сосни в пісках. Є під Києвом село Биківня. Може, чув?

Очі старенького дивились пильно.

– Та ні.

– Отож бо й воно. Не знаємо ми ран своїх, не бережемо пам’яті… Перекотиполем котимося по землі, а дерева – ні, пам’ятають. Та про що це я? Биківня. Був я там лише раз. Дружина умовила відвідати хрещену свою, бо та вже поважні літа мала, побачитися просила, то й поїхали. Зустріли нас – як рідних, зраділи старенькі. Хороші такі люди були, теплі. Семен Прокопович ліси довколишні знав, мов пальці на долоні, змалечку виріс. Та й Віра Іванівна з лісом дружила, зілля цілюще шукала, то завжди, немов з живим, розмовляла, дякувала. Вона неписьменна була, а ліс читала від травинки до вершечка, а що вже паски пекла!

Старенький сховав смачну посмішку за сиві вуса й аж помолодшав.

– Я таких пасок за життя більше ніде не куштував. Віра Іванівна віджартовувалась, що руки чари знають, хоча найголовніша сила в її імені ховалася, бо віру мала, та ще й яку віру. Ми тоді якраз на Великдень потрапили. І хоч не святкували тоді так відкрито, та ми, дякуючи господарям, розговілися, пасок чарівних покуштували. Дружина навіть задрімала, зморена, а мені лісом пройтися заманулося. Семен Прокопович, щоправда, самого не відпустив, провести взявся і ліс показати.

Весною ліс – що дитина новонароджена. Краса. Йдемо, тишу слухаю, від повітря голова обертом, травичка під ногами пісні співає. Благодать. Коли зирк, а Семен Прокопович крок зробив і закляк, а потім додому зазбирався, швидко так, мов тікав від кого, навіть озиратись боявся. А мені що? Цікавість аж з вух полізла. Покажіть та й покажіть, що ховаєте.

Анатолій виструнчився й видихнути забув.

– І що там було?

Старенький гірко-гірко захитав головою, немов біди напився.

– Загублені життя там були, сила силенна життів. Кістки всюди, аж за серце хапають. Кістки. Кістки. Кістки. У траві. У квітах. У землі. Серед дерев. Привиди білими черепами кліпають, а в кожному черепі дірочка, малесенька така дірочка, а крізь неї життя пішло.

– Щось лякаєте ви, Степане Олексійовичу.

Дід здригнувся весь:

– Хіба то я? Семен Прокопович старою людиною був тоді, бачив на віку, а на ту галявину йти не хотів, все хрестився. А як не боятися, коли ми один одного ось так просто нищимо? Без остраху. Тисячами. І хто? Не ворог, не німець, хоч на них те страхіття і списували. Семен Прокопович запевнив, що при німцях ТАМ тихо було, а наші ще до війни зеленим парканом ділянку обнесли й місцевим туди – зась, бо запросто таку ж самісіньку дірочку на потилиці намалювали б. От і мовчали й до, і після, щоправда, мерзота різна золото заходилася шукати серед кісток, прикраси різні. Не бояться антихристи спокій мертвих порушувати. Хоча який там спокій? Коли, як звірину, зарили й поготів. І росте трава крізь кістки, проростає, а сосни пам’ять про біль людський колишуть. Лю-лі, лю-лі. Спіть.