Розділ «У сутінках чужих таємниць»

– Та не мовчи! Що?

– Що? Нічого… хорошого. Минулої осені в області зникла дівчинка.

– Ще одна?

– Ні, цього разу не зовсім наш випадок. Її шукали п’ять днів. Був піднятий весь особовий склад внутрішніх органів, залучали солдат. Сотні людей прочісували навколишні поля й ліс, а за п’ять діб пастух випадково наштовхнувся на тіло. Вона лежала поруч з узбіччям, у грядках буряків. Дівчинку задушили, вимили, розчесали, одягнули в абсолютно новий одяг, навіть нігті акуратно зрізали. Сволота. Словом, знищили все, що могли, а потім… випадково наші спеціалісти засікли відео на одному із сайтів. На ньому неповнолітню жертву… Замовлення то було – порнографічного характеру. Збоченці.

– Ти вважаєш, що дівчаток…

Рука з цигаркою зрадницьки тремтіла:

– Це лише одна з робочих версій, вона відпрацьовується. Є кілька схожих моментів, проте… Не знаю, вбита познайомилась зі злочинцем у мережі. Матір згадувала, що незадовго до смерті дочка годинами по телефону розмовляла, навіть уночі. Слідство виявило її записи, вірші, і в кожному рядочку: «Це – кохання». Ну ти скажи, чому? Як? Цих монстрів народжують же люди, і живуть вони серед людей!

Мовчання. Анатолію здалося, що угорі задихали часто й поривчасто, а хмара розповзлась, зробилася тонесенькою і врешті беззвучно тріснула, щоб зникнути за кілька хвилин, немов й не було. Ні, люди не народжують монстрів, народжуються діти. Вони також бояться темряви, люблять солодке і бачать сни, а вже потім… стають дорослими.

– Як же знайти дівчаток?

– Шукати потрібно швидко, дуже швидко.

Через годину роздруківка дзвінків відкрила таємницю Віти, з якою Леся могла говорити ледь не всю ніч, тоді як Віти у природі (чи то пак – в оточенні Лесі) просто не існувало. Батьки заломлювали руки й кричали, що нічого не знали, а матір Інни беззвучно читала молитви. Місто шурхотіло висушеною бруківкою й розвішувало на всіх стовпах портрети зниклих дівчаток. Починався новий день.

Він повернувся додому спустошений. У відрі для сміття виявив рівні рядочки пакетиків з зеленим чаєм. Пахло кавою. Рената мовчки читала ранкову газету, коли ж побачила зображення двох дівчаток на першій сторінці, здригнулась й лякливо відсунула її подалі.

– Коли ж це все скінчиться?

Анатолій споглядав рожевий лак на нігтях дружини й ніяк не міг позбутися образу рожевого сердечка у дівчачому телефоні. Коли він їхав, лікарі «швидкої» вводили заспокійливе обом матерям, аби позбавити від кошмару реальності. Що ж, він міг лише уявляти, як боляче прокидатися від того сну.

– Ти був там?

Кивок.

– І?

– Нічого.

Рената зіщулилась і вперше подивилась в очі:

– Може, нам варто найняти охорону? Я боюсь.