Розділ «У сутінках чужих таємниць»

– Кого? Їм лише по чотирнадцять.

Вражений Геннадій криво всміхнувся:

– Вже по чотирнадцять. У такому віці й народити можуть.

– Гено, що ти… говориш?

– А нічого. Проґавили ми дочку. Он… Без його голосу серце з грудей вистрибувало, а ми й не помітили.

Ярослава хитала головою:

– Що ж вони надумали? Господи! Де моя дівчинка?

– Але ж він дзвонив Лесі. Вона говорить про голос, значить, вони регулярно спілкувались. Дивіться контакти.

– Жодного незнайомого чоловічого імені.

– Варто перевірити найактивніших співрозмовників. Він може бути під будь-яким ім’ям.

Спітнілий Петро Васильович забіг до кімнати, обвів поглядом шоковані обличчя і посірів одразу ж, як прочитав повідомлення.

– Негайно перевірити всі контакти – з першого до останнього. Через півгодини щоб були роздруківки дзвінків від оператора. Швидко!!! Ворушіться! У нас нема часу!

Жінки налякано увібрали голови в плечі й боялися поворухнутися. Геннадій тільки й встиг прокричати навздогін:

– Що це означає? Що? Що сталося?

– Нічого. Ми працюємо. Чекайте.

Анатолій вийшов з будинку одразу за майором й застиг на порозі, відчуваючи, що там, високо угорі, щось відбувалось. Небо сіріло й рухалось, пускаючи велетенські хвилі, котрі мали ось-ось проковтнути місто під собою. Десь зовсім поруч пахло квітами, так густо, що аромат, здавалось, чіплявся за одяг, осідав на шкірі й розповзався повітрям. Дивно. Квіти з присмаком горілого. Біля машини розмовляв слідчий, кричав голосно, немов намагався голосом задавити собаче виття. Анатолій зіщулився і підійшов ближче.

– Ворушіться! Нам потрібна інформація негайно! Інакше буде пізно.

– Васильовичу, що за біганина?

Слідчий нервово намагався виловити останню цигарку, проте пальці вперто відмовлялись слухатись.

– Прокляття!!!