Розділ «У сутінках чужих таємниць»

– Ніхто не помер. Чуєте? Жодної інформації з цього приводу до нас не надходило. Дівчатка зникли, їх розшукують. Потрібно заспокоїтись і чекати.

Змучений батько обхопив голову руками й відійшов до вікна. Жінки, такі несхожі між собою у звичайному житті, зараз вчепилися одна в одну, немов у останній порятунок. Майор знову потягнувся до пачки цигарок й поспішно вийшов у ніч, хоча постаті у формі продовжували сновигати кімнатами, щось уточнювали, записували, телефонували.

Анатолій повільно підійшов до господаря й мовчки став поруч. Там, за вікном, нічне місто прокидалось від страшної звістки. Ще вологе після довгоочікуваного дощу, воно вже прощалось зі свіжістю. Спека поверталась. Тільки тепер вона мала у собі щось невловимо нове, гірке й задушливе, немов дим від пожежі. А може, то й справді пожежа? Десь горіли ліси, піднімаючи велетенські свічки у нічне небо. Подібне відбувалось і з людьми – в очікуванні моторошних звісток. Тут, поруч з батьком зниклої дівчинки, Анатолій вперше відчув, яка то мука – чекати в повному незнанні. Де дитина? Зараз, ось у цю хвилину, коли над головою нічне небо? Де? Що відчуває? І чи дихає? Щоб з нею не сталося, щоб не сталося, тільки б дихала, тільки б знайшлась. Анатолій здригнувся й співчутливо торкнувся плеча.

– Вона знайдеться. Обов’язково. Там зараз стільки міліції, що кроку не ступити без їхньої уваги.

Чоловік мовчав, кивав головою й міцно-міцно стискав у пальцях щось рожеве. Брязкальце. Воно було приєднане до телефону. Форма сердечка. Рожевий колір. Напевно, дочці належить. Дівчатка люблять рожеві сердечка, от тільки у цю хвилину чомусь здавалося, що з нього хтось висмоктав усю кров, лишивши саму крихту надії.

– Це Лесин телефон?

Геннадій здригнувся, пальці затремтіли:

– Її.

– А можна поглянути?

– Навіщо?

– Сам не знаю. Просто… дівчатка, вони… розмовляють. Ну, люблять говорити.

– І що?

– Потрібно перевірити усі контакти, дзвінки, смс-повідомлення.

Батько спантеличено протягнув мобільника:

– Беріть, проте міліція вже відстежувала останні дзвінки. Нічого.

Анатолій обережно взяв телефон. На екрані затанцювали два симпатичні амурчики. Мама. Тато. Інна. Віта. Іра. Катя. Вітько. Імена вистрибували перед очима, окреслюючи собою життя чотирнадцятилітньої дівчинки, однак жодне не могло відповісти, де зараз володарка телефону. Повідомлення… Канікули. Спека. Новий фільм. Абсолютно нічого незвичного. Анатолій вже збирався вимкнути все це й повернути батькові, коли раптом пальці самі собою затремтіли.

– Господи! Що там?

Екран замріяно питав:

«Яке воно – кохання?»

«Кохання – це коли без його голосу боляче»