Розділ «Історії замку Гербуртів»

Іван струсонув головою, скидаючи каптур на плечі, витяг ножа й вивільнив кінцівку з металевих зубів. Вона лягла на долоню мозолястими пучками вгору. Помітно висунуті вперед два середні пальці хижака, чотири довгі жовті пазурі, запекле місиво рани… Підталим снігом Іван змив бруд і кров зі своєї знахідки, стулив навколо неї свої пальці в кулак, затримавши лапу в руці. Наче потиснув її, відчуваючи шорсткість звіриних мозолів та відточеність пазурів. Тоді загорнув у носову хустинку й сховав до кишені.

Шкода п’ятниці. Вирішили її не втрачати – коли ще таке трапиться, аби три дні поспіль, до понеділка, бути вільними. Тому поїхали в гори, розділившись на дві групи: троє вперед, троє наздоженуть у суботу, не заблукають – доїдуть до Тернави, тоді пішки, Андрій знає, куди. Піднімуться до нас на гору опівдні, поставлять поруч свій намет, і буде у нас ще два дні, дві ночі на території замку Гербуртів. Дехто там буде вперше.

Давно про цей похід мріяли. Спаковані наплічники чекали на нас чи не все літо, аж ось тепер, нарешті, наприкінці вересня, випала нагода вирушити в Добромиль. Мріяли, як сидітимемо при вогнищі, іскри стрілятимуть у чорний оксамит нічного неба, й ми, нарешті, нікуди не поспішатимемо, ми будемо розмовляти й договорювати, і повертатимемось до недомовленого, й дослухатимемось не лише до своїх голосів, а й до звуків замку. Ми не зможемо наговоритися навіть пізно ввечері в наметах, позагортавшись у свої спальники, й незчуємось, як позасинаємо, а прокинемось від співу лісових пташок та ранкової свіжості. Саме там, – це знав кожен із нашої мандрівної шістки – посеред гір та лісів, день минає як три, по вінця наповнений враженнями. Маленька відпустка. А в понеділок раненько – на маршрутку й додому, наче з іншої планети.

Такий був план. Однак замок Гербуртів вніс до нього свої корективи.

Остання зупинка на шляху до замку – вже майже на верхівці Сліпої гори, на повороті, біля високого стовбура захмарної ялиці з обчімханим нижнім гіллям. Не кожен одразу й зауважить кам’яні мури справа, бо зліва такий краєвид відкривається, що очей не відведеш. Мимоволі зосередишся на картині, що ясніє в перламутрових полисках: вид на Добромиль, дороги, що ведуть до нього із давніх-давен, пагорби, улоговини й далекі блакитні та сині гірські хребти. Тут, на цьому місці, зупинялися всі подорожні, що прямували до замку пішки, починаючи від найперших – не залежить, чи були на їхніх ногах постоли з липового лика, а чи сап’янові чоботи – і до теперішніх, у кросівках, як ми. Тут колись не було високих дерев, про це свідчать давні малюнки та гравюри, а нині чуєшся комашкою у траві, бо навколо старий буковий осінній ліс. Срібні стовбури на золотавому тлі.

Кость роздивлявся місто у військовий бінокль з восьмикратним наближенням.

– Що бачиш? – запитала Леся.

– Яблуко, проштрикнуте двома кинджалами, – відповів він. – Герб на ратуші.

– Та ну! – здивувалася Леся. – Покажи.

Кость засміявся, притягнув її до себе: Василівна… Але вона вже й сама зрозуміла, що він жартує. Що б він там побачив? До тої ратуші – кілька кілометрів, добра миля, як казали колись.

А милі, щоб ви знали, теж різні були, каже Кость. В Україні визнавали як короткі, так і довгі милі. Тепер уже я дивлюся на нього з недовірою. Що може бути точнішим за метричну систему? Проте він не жартує, коротка миля, каже, називалася турецькою, й була завдовжки… та трохи більше кілометра. А довга – козацька – дорівнювала п’ятьом верстам, тобто – скільки це? – він замовкає, подумки рахуючи, – вісім і третина кілометра. Так і є, погоджуємось ми. Якщо звідси навпростець до Добромиля, попри монастир, через улоговину та ліс, буде трошки більше кілометра. Якщо дорогою до Тернави, а тоді до центру Добромиля по залишках асфальтового покриття – тоді й справді не менше п’яти кілометрів. У будь-якому випадку – добра миля.

І лише тепер, відводячи зір від ритуального споглядання Добромиля з висоти шестисот метрів, лише тепер можна озирнутися й подумки мовити: здрастуй, замку! Потужні мури найвисокогірнішого замку в Україні невідь-звідки вигулькують на цьому місці посеред букового лісу, постають в облямуванні жовтого листя. Хоч як чекаєш на цю появу, проте щоразу перехоплює подих.

Таким – наче картину в різьбленій рамі – бачить в’їзну браму кожен, хто проминає останній угору поворот на Сліпій горі. На старих фото замку більше вікон та бійниць і стіни трошки вищі. З роками ті мури підтанули, немов льодова фортеця під сонцем. Замок живе у своєму часовому вимірі, наш рік для нього як хвилина. Навколо нього десятки поколінь змінилися, а він за цей час втратив кілька метрів висоти й півкола свого колишнього овалу… Половина мурів розібрана вщент, а половина увінчує гору короною, зяє отвором в’їзної брами, загубивши герб з чола. Усередині цієї велетенської скоби, у кам’яній чаші, на осонні, ми вибрали місце й поставили там чотиримісний намет.

Вогнище розпалили віддалік, на чорній латці згаслої ватри (хтось тут цього літа вже палив вогонь). Кость назбирав по схилах сухостою, приніс кілька оберемків грубих патиків та гілок і тепер спостерігав, закинувши голову, не забираючи від очей бінокль, за кружлянням двох орлів у прозорій сині над замком. Леся шукала у пониззі шипшину, відгукувалася до нас із кущавих заростів, майже з урвища.

Раптом щось затріщало і просто з лісу, з-поза грубої стіни, з гігантських будяків на колишнє замкове подвір’я видибали двоє підлітків. Вдягнені напрочуд легко, один у сірій сорочці, застебнутій до горла, у вицвілих вельветових джинсах невизначеного кольору, другий у спортивній кофтині на замку та спортивних штанях, розтягнутих на колінах. Років по чотирнадцять обом.

Вони чемно привіталися:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава навіки Богу! – відповіли ми. Я провела поглядом їхні сухорляві фігурки й попекла, задивившись, пальці, бо саме закидала до розпеченого смальцю в казані порізану цибулю. Хлопці неквапом рушили вгору, до вікон другого поверху, у зарості високих рудих трав. Йшли впевнено, тримаючись стежки й не потребуючи жодних підказок. Вони знали, що в пожовклих чагарях нога може ступити вбік, втративши опору, й поїхати крутим схилом донизу. Місцеві хлопці, вони ще й нас могли попередити про тутешні небезпеки.

Минув якийсь час. Леся перебирала шипшину, я пильнувала куліш, він дозрівав на малому вогні. Аромат з казанка переконливо свідчив, що час сідати до столу та різати хліб. Підлітки, що їх дотепер не було видно, спускалися з мурів, коли дерев’яна ложка на довгому держаку, супутниця всіх наших походів, розкладала куліш по тарілках. Хлопці йшли, не дивлячись у наш бік.

– Не холодно? – зупинила їх я.