Розділ «Історії замку Гербуртів»

На екрані – ліс, прозорий, сірий, у плямах пізнього снігу. Серйозний дядько показує рукою на корінь берези, камера наїжджає на чорний стовбур, на металеву петлю під ним.

– Якщо звір потрапляє в таку пастку, – звучить голос за кадром, – петля затягується. Звір намагається втекти і сам себе душить.

Батько з сином перезираються. Іван хитає головою: отаке-от, мовляв, а ти що думав?… Відрізає собі окраєць хліба й знову береться за ложку.

– Найпоширенішими є пастки-ключки, що їх роблять зі звичайного металевого троса, – на екрані напружене обличчя інспектора з охорони довкілля, його лякає камера, від цієї тяжкої роботи у нього виблискує піт на чолі. – Так переважно ловлять зайців та куниць, – на застиглому обличчі ворушаться тільки губи, в очах читається: швидше б закінчилися ці тортури. – На більшого звіра, лисицю чи кабана, ставлять капкани, – далі провадить незвиклий до публічності промовець. – Тварина мучиться у ньому, кидається, гризе трос, гризе метал, але нічого з цим зробити не може. Від пасток страждають не лише мешканці лісу, але й свійські кози, собаки… Можуть постраждати й люди… – дядько хапає повітря ротом й закінчує: – Саме тому продавати й використовувати пастки заборонено!

– А пам’ятаєш, тату?… – озивається Василько, не випускаючи з рота кулькової ручки, й від того шамкотить. – Як наш Мурчик прийшов із зашморгом навколо шиї? – малий уже геть розплющив зубами вершечок ручки. – Пам’ятаєш?… Із дроту?… Ти ще казав: вчасно пришкандибав. Ще б трохи – й міг вдуситися.

– Пам’ятаю, – каже Іван, підводячись з-за столу, й відсуває табурет. – А що математика?

Малий зводить брови докупи.

– Та роблю ж… – хмуриться він.

– Я до баби, – каже Іван, – а ти телевізор вимикай та берися за уроки. Швидше зробиш – швидше звільнишся.

Узувся у гумаки з теплими уставками, зняв із цвяха теплу куртку з каптуром – і вийшов надвір. Вітер ущух, небо затягнуло сірою низькою повстю, почав накрапати дощ. Як вдарить мороз – усе перетвориться на суцільну ковзанку. Непевна погода в березні: щойно сонечко світило, і от уже сніг валить… Теж ненадовго.

До материної хати сімнадцять хвилин ходу: трохи вгору, тоді в пониззя – і вже на місці. Допоможе матері в господарстві, надвечір назад. Доки Оксана з чергування повернеться, вже буде вдома.

Он там, у тій улоговині, вони з Кухтієм тиждень тому встановили капкан під вовчий слід. Під слід, тобто буквально, під відбиток вовчої лапи на снігу. Кухтій у цій справі майстер, так усе заладує – жоден вовк не винюшить. Головне, голими руками нічого не торкатися. Кухтій дитячою пластмасовою лопаткою вправляється. Вибрав вирізаний у снігу шматок з вовчим слідом, схожим на квіточку, в траншею заклав налаштований капкан, пружини звів на один бік, щоб менше місця займали. Зверху – білий аркуш паперу.

Вчися, глипнув на Івана, поки є у кого! Вовка надурити важко, але можливо.

Наблизитися до сховку Іванові не дозволив: спостерігай, велів, на віддалі. Обережно повернув на місце, просто на папір, вигорнутий кавалок снігу зі слідом від вовчої лапи й відійшов своїми ж заглибинами сорок п’ятого розміру, кожну притрушуючи, маскуючи свіжим снігом.

Вовк, напучував Івана, рано чи пізно повернеться, знову піде своїм шляхом. Може, за тиждень-два, а піде. «Як ти знаєш?» – запитав Іван. Кухтій сапнув повітря, протягло відітхнув: а він навіть загорожу перестрибує в одному й тому місці. Й ті самі дерева мітить. І сюди, кажу тобі, повернеться, бо слід – це раз, а сечова точка – два.

Іван одразу й не помітив жовту позначку в снігу під ліщиною. Підготували вони зустріч для лісового зайди, замели сліди по-хижачому.

Он та улоговина, а під корчами – справдилися підозри – холодно поблискує вигорнута з-під снігу пастка. Розсип вовчих слідів, столочена земля та збита жужмом іржава трава навколо. Усе в брунатних плямах. Сліди смертельної сутички живої плоті з байдужим металом. Іван спустився нижче, присів навпочіпки – у зімкнутих щелепах пастки затиснута вовча лапа. Чи то метал перебив кістку, чи то вовчі зуби її перегризли. Хай там як, а довершення останньої справи свого життя вовк залишив за собою. Нікому не віддав цього права, сам поставив свою фінальну «квіточку» на снігу.

Іван знав: вовк конче намагатиметься видертися на свободу, бо така його вдача. Він навіть бачив колись одного такого здалеку, на трьох лапах, але не був певен, засумнівався, чи той так тримає травмовану кінцівку, підтиснувши під себе. Але, придивившись, дійшов висновку: ні, той звір втратив лапу, і то, швидше за все, у капкані.

Але цей, теперішній, для чого він так затято боровся, видираючись із залізної хватки? Щоби діставшись річища, погамувати спрагу, напитися вільної води і впасти мертво на вологі камені незбореної Вирви?

Фінал один. Хоч бийся за життя, хоч ні, а змінити цей закон не потрафить жодна істота. Рано чи пізно, так чи інак, а на все живе чекає останній вдих, останній віддих – і нерухомість. Але цей дикун вчинив по-своєму. Він вибрав собі кінець, не пристав до випадкового варіанту долі. Помер вільним.