Розділ «Історії замку Гербуртів»

– Та шо там! – усміхнувся той, що у сірій сорочці.

– Бойки не мерзнуть, – докинув той, що у спортивці на замку.

– А куліш бойки їдять?

– Куліш?… – вони призупинилися, перезирнувшись.

– У нас забагато вийшло, цілий казан, допоможіть подужати.

Хлопці знову обмінялися поглядами. Той, що вищий зростом, у сорочці, повів плечем.

– Ви місцеві? – озвався Кость.

– Я з Поляни, – сказав той, що у сірому, зробивши наголос на О. – А він з Великого, – з наголосом не на И, а на О.

Хлопці наблизились до вогнища.

– Далеко звідси?

– Хвилин п’ятнадцять ходу.

– Для вас – хвилин сорок, – докинув менший, той що з Великого.

Ми засміялися.

– Нє, та чого? – виправився він. – Ви ж приїжджі… А нам тут усе близенько.

– Так і є, – сказав Кость. – А що справді тут завжди орли кружляють? Над замком?

– Не завжди, – сказав старший, – але часто.

Вони присіли до вогню, просто на траву, хоч ми посунулись на своїх карематах, звільняючи їм місце. Обидва щупленькі, трималися скромно, але з гідністю. Іван та Мирослав. Поважно узяли одноразові тарілки з кулішем – у молодшого, Мирослава, шкіра навколо нігтів бралася запаленими задирками, руки Івана були червоні, наче він тримав їх щойно в зимній води.

Я розповіла їм легенду про Гербуртів та орлів, вони ствердно закивали: так-так, але нічого не додали. Мовчки їли, а тоді Іван сказав:

– А тут ще є підземний хід. Ми колись там ходили, дійшли до воріт, чавунних, кручених – та й повернули, бо зачинені.

– Справді? – здивувалась я.