Розділ «Історії замку Гербуртів»

– Показати? – запропонував він і відставив убік порожню тарілку, подякувавши за гостину.

Ми підвелися. Уже відчувалося, що день хилиться до вечора: у повітрі висів легкий серпанок, між стовбурами буків в улоговині снувалися клапті туману.

Мирослав випередив старшого, пішов перший, став навколішки біля заглибини під внутрішнім муром і заходився відгрібати опале листя – під його пальцями з’явився вершечок склепіння, у нім порожнеча. Провалля в нікуди. Тут наче вчувався легкий протяг, підземелля дихало із викінчення стрільчатих вхідних дверей. Іван узявся допомагати – своїми великими червоними руками відсунув камінь, надібрав кілька цеглин, вони наче трималися кладкою, але це був обман. Ілюзія. Вони легко розбиралися, отвір збільшився – з чорноти виразно потягнуло холодом. А назустріч йому, вже із лісу, з боку неіснуючої стіни замку налетів вітер, таким дужим поривом, наче пес, що зірвався з ланцюга. Зарипіли дерева, затріщали сухими гілками, щось загуло.

– Мусимо йти, – сказав Іван, глянувши в небо. – Погода міняється.

Ми ще хотіли їх розпитати, що ж це за хід і як далеко мав би йти під землею. Але не варто було затримувати дітей.

– Може, дати вам щось тепліше? – запропонувала я, подумки перебираючи, чим з одягу можемо поділитися, й позираючи на руки Івана. Вони набралися брунатного відтінку, він змерз, хоча й не подавав вигляду.

– Та що там! – усміхнувся він. – Раз-два і ми вже вдома. А ви не боїтеся тут ночувати?

– А що, варто боятися? – іронічно глянув на нього Кость.

Іван сіпнув плечем.

– Як будете триматися замку, то не варто. Усередині безпечно.

– Ось там, де ваш намет, безпечно, – докинув собі й Мирослав, показавши пальцем на наше тимчасове житло. – А тут, де ватра, вже недобре. Бо мурів немає, тут місце відкрите…

Вони ще раз подякували – мить, і їх уже немає. Залишили нам хмарку неспокою, наче легкий туман у повітрі. Ми ще трохи чули їхні голоси, а тоді вітер підхопив їх і відніс віддалік, більше не повертаючи.

Звідки він узявся, той вітер? За прогнозами синоптиків мала бути тиха ясна погода впродовж трьох днів. Останні подихи бабиного літа, останні віяння літепла. От і вір тим синоптикам.

Проте обійшлося таки без дощу. Небо, щоправда, затягло. Помилуватися високими лапатими зорями не вдалося – вони сховалися за синювато-молочними хмарами, які швидко рухалися по чорнильному склепінню неба. Місяць раз у раз вистрибував із розірваної небесної тканини і знову ховався за хмарні лаштунки. Ми говорили про підземний хід, він, за легендою, йшов від замку Гербуртів до Перемишля, на територію сучасної Польщі. Але хто в тому підземеллі був востаннє? Хто просувався вглиб тим безмовним тунелем? Хіба ці хлопці з Поляни та Великого, але й вони були змушені зупинитися перед металевою підземною брамою. Отже, легенда про підземний хід була правдою, він таки існує. А може, те, що ми бачили, це лише лаз у підмурівки замку, до його підвалин та пивниць. Однак хлопчаки впевнені, що це хід, саме хід, довжелезний коридор за межі замку, за межі гори.

Кость підвівся, розім’яв скуті нерухомістю ноги. У будь-якому випадку, сказав, докидаючи гілляки до багаття, те підземелля не може бути надто довгим. Та ще й таким, щоб конем можна було проїхати, це вже справді легенди. Ті ходи могли йти під землею хіба пунктирами – частина в землі, тоді вихід на поверхню, а за деякий час подорожній знову мав пірнути під землю. Мав знати лиш, куди саме, у якому місці є той черговий вхід до підземелля. Хіба так можна було таємно дістатися Перемишля, йдучи тим ходом, нитка за голкою.

Ми загасили ватру, дочекавшись останніх спалахів вуглів, полягали в наметі, дослухаючись до вітру за муром. Там було неспокійно. За отворами порожніх віконець наче шуміла гірська ріка, уявні буруни пінилися й стрибали по невидимих каменях, заглушуючи всі інші звуки. А згодом виникло відчуття, що за стіною періщить злива, бо звідкись потягнуло дощем, озоном та вологим листям, але тут, над нами, не впало з неба ані краплинки, лише щодалі більше надималося й тріпотіло повітря, аж поки нарешті не закрутилося у вирі, і я, стоячи в підземному тунелі, почула стукіт, ритмічний стукіт серця. Не свого. Не людського. Якоїсь іншої живої істоти. Ці звуки линули з лісу, з чагарників у підніжжі лискучих букових стовбурів, залитих місячним сяйвом. Це билося серце вовка, молоде, сповнене сили, невтомне серце лісового блукальця. Але поруч у тунелі був той хлопчина, Іван, а менший, Мирослав, десь зник. Іван мав на сірій сорочці мою руду вітрівку, він погодився взяти куртку. Воно й справді було доволі холодно.

Вовк тримався неподалік, невидимий, можливо, навіть за мереживними чавунними ґратами. Я вже бачила їх попереду. Світло від ліхтаря стрибало по ребрах тьмяного металу, що ніколи не бачив сонця, нишпорило підлогою вибрукуваного ходу. Крижаний холод – я торкнулася решітки – обпік долоню. Сніп світла в моїй руці господарював попереду, вихоплював з-поза ґрат у глибині коридору кам’яні склепіння. Добромильська бруківка під ногами – пласкі камені, поставлені навстоячки, ребром. Добромильське склепіння над головою – такі самі річкові камені, викладені в такий самий спосіб.

Повітря розкраяло вовче виття. Від цього звуку пішов мороз передпліччями, темрява за підземними ворітьми колихнулася, сіпнулась і відкинула мене до виходу – я різко сіла у своєму розстебнутому спальнику, наштовхнулась у темряві на Лесю. У стінку намета било коло увімкнутого ліхтаря з моєї руки. Леся сиділа, повернувши голову до нейлонового отвору, до віконечка – ми звечора зібрали на шворок його зовнішню та внутрішню завіски, підняли їх, зв’язавши над сіткою. Крізь дрібну капронову сітку світив місяць, його молочне сяйво заливало мури. А з-поза кам’яної загорожі – не уві сні, а насправді, просто із чорних бійниць, з лісу, знову полинуло жахаюче виття.

Вовк тримався від нас за кілька кроків. «Вимкни ліхтар!» – гарячим шепотом наказала Леся. Я так і зробила, прийшовши нарешті до тями. А Кость спав, він навіть не поворушився.

Ми з Лесею перезирнулися. Я приклала палець до губів. Наче нам могло зашкодити перешіптування або допомогти тиша в наметі. Шалені стрибки думок змусили перебрати варіанти захисту: що ми маємо такого, щоб у разі чого відігнати непроханого візитера? Що ми маємо? Вогнище ми загасили, та й зараз ніщо б нас не змусило випхати носа назовні. Не домовляючись, ми сиділи, притиснувшись одна до одної, під безпечне похропування поруч, в очікуванні нової хвилі вовчого виття, і воно не змусило на себе чекати, воно знову полинуло, але вже наче трохи віддалік. Чи його вітром віднесло. Я стискала в руці вимкнутий ліхтар, світло якого могло пробити темряву на кілька десятків метрів, але нам воно зараз було без потреби. Ми прагнули лише одного – бути якомога менш помітними, втулитися в замкові камені, стати частиною мурів.