Розділ «II. Чоловiча половина»

Не раз згадував побачений на Тибетi хiд пiлiгримiв. Навколо священної гори Кайлаш (її висота – 6700 метрiв) на висотi п’яти – п’яти з половиною тисяч метрiв вони йдуть стiльки, скiльки можуть. Зробити одне коло – подолати понад пiвсотню кiлометрiв. Хто робить десять кiл, хто двадцять. I лише той, хто сто вiсiм разiв обiйде вершину, на якiй, за переконанням тибетцiв, живуть боги, лише той зможе досягти нiрвани. Альпiнiсти не пiднiмаються на Кайлаш – нозi смертного не дозволено торкатися її вершини. Лише спробувати обiйти вершину, долаючи головний бiль та нудоту, – бодай раз.

Там, у найсвятiшому мiсцi Тибету, я зняв на вiдеокамеру дивний для європейця, заворожуючий хiд пiлiгримiв. Вони зосередженi на своєму русi, пiд час якого навiть необхiдне стає зайвим. У довгому шкiряному фартусi, з цупкими надiйними рукавицями-капцями на долонях. Раз – здiймають руки долонями докупи над головою. Два – руки на рiвнi пiдборiддя. Три – перед грудьми, де серце. Стають на колiна, спираються долонями об землю, лягають долiлиць, витягуючи руки перед собою, пiднiмаються, ступають уперед. I знову все спочатку: стуленi долонi над головою, на рiвнi обличчя, бiля серця… На колiна… Пiлiгрим просувається лише так – лiг-встав-крок, лiг-встав-крок… Монотонний та усвiдомлений рух.

Це триває мiсяцями, поки вiн рухається навколо гори Кайлаш. Прямує до Будди, прямує до себе. Пiсля такої подорожi пiлiгрим починає iнакше дивитися на свiт, людей та на свої проблеми…

Кожен із нас – подорожнiй, у кожного – свiй шлях до себе. Чим довше я жив у лiсi, тим бiльше пересвiдчувався: природа має душу, вона живе за законами живої iстоти. Може тебе пiдтримати й допомогти, а може покарати. Вчився прислухатися до її пiдказок, розумiти її попередження, лiкуватися її дарами… Вiдчував себе її частинкою. Природа була на моєму боцi – вiдчував це i дякував за кожен день, за все, що в ньому було, промовляючи подумки: «Позволь, Господи…» Просив дозволу завершити цю роботу i знав: до її закiнчення зi мною нiчого не станеться. Так буває, коли ти впевнений у тому, що робиш. Треба лише вiдчувати, чи твої кроки гiднi пiдтримки.

…Це сталося наприкiнцi мого перебування в херсонських степах. Кiногрупа, куди я потрапив консультантом, закiнчувала зйомки документального фiльму про тваринний свiт степiв. Залишалося зняти кадр, у якому, вiдповiдно до сценарiю, мав вибухнути автомобiль. Степ, суха трава, вiтер. Жодних змiн у погодi – i лиш один незнятий кадр. Чого зволiкаємо, зрозумiло кожному. Вогонь мiг наробити великої бiди, за кiлька секунд рознiс би полум’я на сотнi метрiв. Знiмати не можна. Чекаємо кілька годин. Дозволу на зйомки немає. Нарештi сторона, що приймала: «А, хай йому грець! Знiмайте! Може, обiйдеться». Усi – до режиссера. Той сидить i мовчить. «Знiмаємо?» Нi пари з вуст. «Знiмаємо?» – «Нi».

Пам’ятаю, я тодi з повагою подивився на режисера. Нiби вперше побачив. Дехто з його знiмальної групи не змiг приховати роздратування. На обличчях було написано: «Скiльки можна чекати?!»

Але вiн сказав «нi».

I тут вiтер вщух, усе завмерло, вибiлена сонцем трава стала нерухомо.

«Давай!» – гукнув режисер.

Пiдпалили автомобiль, зробили два дублi, закiнчили зйомку.

А тодi здiйнявся не просто вiтер – буря. Я був упевнений: якби тодi режисер легковажно вiддав наказ: знiмаємо! – буря розпочалася б тієї ж миті, без зволiкань.

Додому їхали всi в одному автобусi, бiля режисера було вiльно. «Дозволите?» – запитав я. Дорогою в готель вiн сказав менi приблизно таке. Твоє призначення, твiй талант, твоя сила належать не тобi, ти – провiдник мiж Господом i тим, що повинен зробити. Якщо порушуватимеш певнi правила, переходитимеш межi (якi саме – вiдчуватимеш сам), то одного разу можеш прокинутися безсилим і безталанним, i вже нiчого не зумiєш. Тому роби своє, але не будь-якою цiною. I матимеш пiдтримку…

Мiсяць наливався.

Хтось нiби спостерiгав за мною, вiв свої записи: що роблю, про що думаю. А я дивився у високе небо, дивуючись із приземленої думки: закiнчу те, за що узявся, i перше, що зроблю, пiду в сауну. Проста нагорода за добре виконану роботу…