Розділ «II. Чоловiча половина»

Якась бiдака заблукала в туманi, а може, й втрапила у трясовину. Вовки потрусили подалi, в протилежному вiд мочарiв напрямку, розтанули в молоцi. Я пiшов на голос.

…Вона була вже по пояс у драгвi – борсалася, намагаючись вибратися з пастки, i лиш сильнiше загрузала у трясовинi. Жодної живої душi поблизу.

Я скинув куртку, зняв кросiвки, аби не заважали. Зламав грубу лапату гiлку, потягнувши її щосили донизу, пiдсiк ножем. Ще одну, i ще… Наробив шуму. Але жiнка – збоку було видно скривлене жахом обличчя – цього не чула. Вистелив собi шлях гiлками вiд купини з сухою травою на вершечку до iншої такої ж купини, нахилив щосили стовбур молодої берези, й тримаючись за неї однiєю рукою, обережно лiг на саморобну гатку з гiлок.

Щойно пiдповз до жiнки, простягнув найдовшу та наймiцнiшу галузку, як вона, озирнувшись, одразу й вчепилася мертво, обома руками. З несподiваною силою потягла на себе. Глянула – i ледь не випустила березову гiлку. Та вибору вона не мала. Опанувала себе, iз самовладанням у неї виявилося все гаразд. У шоковому станi, а без iстерики! Нiчого пiдказувати не довелося.

Прокрутила гнучку лозину навколо правої долонi, утворивши надiйну петлю, аби гiлка не вихопилася з рук. Молодець. Вiдзначив це, подумки похваливши незнайомку, вiльною рукою пiдтягнувся по березовому стовбуру й посунув гiлку на себе… Довелося трохи поборсатися на поверхнi болота, визволяючи цю необачну роздойму. Коли ж вiдстань мiж нами скоротилася, перехопив її руку, стиснув зап’ястя… Далi – справа технiки.

Коли ми опинились у безпецi, вона протягло схлипнула. Її трусило – вiд холоду, вiд страху.

В очах – жах. Перед гнилою пащею трясовини, перед незнайомцем, схожим – я цiлком це усвiдомлював – на болотяного чорта.

Мокрий брудний одяг облiпив її всю, перетворивши на живу статую.

Я ступив було до неї, проте ще бiльше налякав. Довелося мовчки показати їй напрямок до найближчого села. Туман уже майже розсiявся, вiдкрив за деревами лiсову стежку до хат. Заблукати тут було неможливо. Вона озирнулася – й побiгла. Я теж глянув поза себе – невже побачу вовчi постатi? Нiкого.

Щоб мати певнiсть, що нiчого бiльше не трапиться, йшов за нею до села. Вона б мене не побачила, якби озирнулася. Хата, до якої вона поспiшала, виявилася першою вiд лiсу.

…Темрява давно накрила улоговину, замок i усе довкола, а я нiяк не мiг заснути. В очах стояла iржава поверхня трясовини… Переляканi очi… Облiплена мокрим одягом жiноча фiгура… Надiйна будiвля, яку я зводив мiсяцями, у якiй навчився почуватись захищено, похитнулась…

Давно не згадувався менi той весняний день позаторік, вiдколи моє життя зробило рiзкий поворот, пiшло юзом i не вiдразу вирiвнялось. Ще рiк тому я вiдганяв спогади, щойно вони нагадували про себе, а зараз вперше дозволив пам’ятi показати картинки, якi даремно намагався забути. Це сталося одночасно з початком експерименту в горах, точнiше – за день до того, як я зiбрав наплічник i сказав, що готовий їхати за Добромиль.

Усе вiдбулося за анекдотичним сценарiєм «Повертається чоловiк із вiдрядження…», але в життi воно виглядає зовсiм не смiшно. Принаймнi в першi хвилини. Коли бачиш у подружнiй спальнi двох – дружину та найкращого друга. Ти ще не встиг, переступивши порiг, отямитись, усмiшка ще не сповзла з твого обличчя, а вже в пам’ятi закарбовується тваринний переляк їхнiх очей. I до тебе доходить. I ти робиш вiдкриття: виявляється, ти не здатний вдарити голого хлопа.

Пiшов на кухню в пошуках води, зашпортавшись на порозi в купцi лахiв. Мереживна бiлизна, яку подарував їй на день народження, та його светр – ми мали однаковi, лише рiзного кольору: купували разом.

Де ж вода? На столi – розкоркована пляшка шампанського, два фужери, цукерки. А вода?

На пiдлозi – домашнi закрутки на зиму. Трилiтровi банки з компотом. Двiчi вдарив ножем у металеву кришку i, припавши до бiльшого отвору, видудлив усе, усе до кiнця.

Наплічник чекав мене бiля дверей. Пiдхопив – i вийшов геть.

Переночував на кафедрi в унiверситетi, на стiльцях, у спальнику. А вже наступного дня – не лише в кiно та книжках трапляються такі неймовірні збiги – з’ясувалося, що найближчими мiсяцями менi не знадобиться навiть необхiдне. Анi документи, нi грошi. Вирушаючи до вовкiв, я брав iз собою лише свободу. Вiд усього. Вiд почуттiв, прив’язаностi, любовi, дружби, слiв, обов’язкiв… Тодi здавалося, що на мене чекають лише суворi закони виживання, мовчання, самотнiсть, спокiй у душi, гармонiя навколо та троє безпорадних вовченят-сирiт. А виявилося – не лише це. А й почуття, прив’язанiсть, любов, дружба, слова, зобов’язання… – згодом.

А тодi на засiданнi кафедри БеДе повiдомив новину. То був голос долi. Поки всi сперечалися, кому їхати, я вже знав, що поїду саме я.

Навчився тут обходитися без жiнки. Сурогат часом кращий за оригiнал. Поможи собi, хлопе, сам. Сам п’ю, сам гуляю, сам си стелю, сам лягаю. Людина може давати собi раду буквально в усьому. Першi тижнi та мiсяцi в уявi спливало обличчя, яке було колись рiдним, i тiло… i спогади. Холод, негода, вiдсутнiсть нормальної їжi, мовчанка прочистили мозок. У головi прояснилося. Виявилось, що можна жити й без кохання. Цiлком можна.