Розділ «II. Чоловiча половина»

Я згрупувався i тiєї ж митi крутонув через голову назад. Та краще б я цього не робив. Ще у повiтрi вiдчув, що не дотягну. Голова пiшла вперед, нога поїхала по травi, пiдбивши другу. Гепнувся, як мiшок з бульбою, мордякою у траву.

Умiнням вчасно зупинятися я нiколи не мiг похвалитися.

Хотiв встати – але мене вже оточили. Заскавчали, кинулися лизати обличчя. «Дайте спокiй!.. Та вiдчепiться, кажу!» Менi було нiяково: ото кумедiю розiграв… Уявляю, як це комiчно виглядало. Торкнувся забитого боку – нiчого, усе гаразд. Вiдлежуся, коли вшиються на нiчне полювання.

У моїх був один ритуал, який виконували перед нiчними походами: ставали колом голова до голови – i починали кiлькахвилинний концерт. Коли вони вперше завили на рiзнi голоси, стало моторошно. Нiхто не вчив їх цього, i я не второпав, у кого першого заговорив голос кровi, хто перший перейшов на високi ноти. Здавалося, вони одночасно зрозумiли, що, утворивши магiчне коло з братами, дивлячись у небо, вони сповiстять округу про свої намiри.

Хто не чув вовчого виття, тому важко пояснити, що це таке. Хор моїх переяркiв ще не був злагодженим та досконалим. Вони вили високими голосами, але час вiд часу проривалося якесь плямкання, немов щось жували. Тої миті вони нагадували ремигаючих жуйки пiдлiткiв. Часом їх уривчастий гавкiт з елементами вищання скидався на пiдвивання молодих псiв, та ще й хтось зі співочої трійці обов’язково давав півня.

…Це сталося в серединi серпня, два мiсяцi тому. Я пiшов на базу, де на мене чекала чергова передача. Туша була на мiсцi, чистий одяг, хлiб, помiдори… Менi вже кiлька днiв нестерпно хотiлося помiдорiв – я написав про це Мироновi минулого разу. Помiдори не залишали чужих рiзких запахiв, тому можна було дозволити собi таку розкiш. Жадiбно вгризся у стиглий соковитий м’якуш, заразом вiдкушуючи вiд буханця хлiба великi куснi. Серед речей та продуктiв цього разу дiстав два листи – службовий та вiд Богдана, одного з моїх друзiв-альпiнiстiв, з яким ходили на Ельбрус. Вiн писав менi приблизно раз на мiсяць.

«Загинув Шарабура. 10 липня вони рiзали дерева на шкiльному подвiр’ї… Трагiчна випадковiсть, у яку важко повiрити. Найближчими днями вiн збирався до Швейцарiї, на Матерхорн».

Прочитав цi рядки кiлька разiв. Автоматично доїв помiдори з хлiбом. Не розбираючи смаку. Тоді зробив короткий запис спостережень для передачi в центр, помiняв джинси, спакував одяг, який слiд випрати.

I пiшов до своїх, тягнучи за собою козячу тушу. Над шлунком закам’янiло немов нарив, смикало раз по разу.

Шарабура був моїм другом. Коли ми знайомилися, вiн сказав: «Iгор Шарабура, в народi Шарiк». Вiн був вiдомий скелелаз, альпiнiст. Ми ходили разом на кавказькi вершини, кiлька разiв пiднiмалися на найвищi гори свiту, мерзли на ночiвлях у базових таборах перед останнiм пiдйомом на чергову гору-семитисячник, звикали дихати в умовах кисневого голоду, стояли на вершинi – прозаїчно, без героїчних думок, мружачись вiд шквального вiтру та зiщулившись вiд пекельного холоду, i сподiваючись на те, що нам тепер пощастить спуститися донизу, що гора, дозволивши пiднятися, вiдпустить нас живими й неушкодженими. Поверталися спустошенi, аби через деякий час планувати нову експедицiю… Шарабура мав свiй ритуал: перед пiдйомом хрестився зi словами: «Господи, поможи всiм добрим людям у їхнiх добрих справах, а нам – бiльше вiд усiх!»

Я не встиг сказати йому, вирушаючи в заповiдне урочище за Добромилем, що певний час, не знаю скiльки – може, два мiсяцi, а може, два роки – житиму в горах, із вовками. Вiн сам про це згодом дiзнався, передав менi сюди листа: «Коли твiй експеримент закiнчиться – пiдемо на Мак-Кiнлi у приполярнiй Алясцi. Я на тебе чекатиму».

Коли ввечерi на пiдвищеннi мої стали в коло, пiдняли морди i над горами попливло пронизливе виття – у мене за грудиною, бiля серця, луснув нарив, гаряча важка хвиля стрiмко пiшла вгору i хлинула в нiчне небо протяжним розпачем. Стоячи на колiнах, я розхитувався разом iз вовками, захлинаючись, закинувши голову, – i повiтря коливалося вiд нашого багатоголосого реквiєму. Крик виривався, роздираючи горло, поштовхами, вихоплювався назовнi хижим тембром, на який не здатен людський голосовий апарат. Душу трусило й вивертало.

До тiєї ночi я думав, що знаю самотнiсть, був певен, що вона нiма. Справжня самотнiсть, виявляється, мала голос – i це було звiряче виття.

За увесь цей час, за всi мiсяцi, я жодного разу не захворiв. Органiзм увiмкнув потужну систему самозахисту – нiщо мене не брало в екстремальних умовах. Спочатку, щоправда, вiд змiни їжi та вiдсутностi гарячого харчування частенько крутило живiт, але згодом минуло, органiзм адаптувався, скинув зайве, змiцнiв м’язами. Я почувався як нiколи дужим i сповненим сил. Ноги зробилися пружними й витривалими, на животi знову проступили м’язи-кубики, якими пишався в армiї. Мене навiть застуда не брала, хоч минула зима була не надто лагiдна. В особливо холоднi ночi, коли мої вирушали на полювання, я залишався в непаленiй хатi, вкриваючись лахами, серед яких не мало бути овечих та баранячих шкур.

А тут мене розiбрало. Температура стрибнула до запаморочення. Я навiть не мав сили дiстатися до бази. Залишився зi своїми, i вони нiкуди не пiшли й не влаштували вечiрнього концерту на пагорбi з трьох голосiв. Повлягалися довкола мене: двоє – зi спини, один у ногах, закрили з усiх бокiв своєю густою пружною шерстю, вiд запаху якої крутило в носi. Широкими жорсткими язиками вилизали обличчя, очi, шию. «А, кобеляки, – пручався я, – рятуєте?… Якби був безнадiйний, ви б зi мною не валандалися».

Вони дивилися на мене зi спiвчуттям. Вночi наснилося, нiби лежу бiля вогнища. Грiє так, що треба встати i вiдiйти подалi, але ноги не йдуть. На свiтанку прокинувся увесь мокрий. Мої ще тiснiше пiдсунулися до мене, завурчали, похропуючи, – i я знову провалився в сон.

А зранку пiдхопився – голова свiжа, лише слабкiсть у тiлi. Одяг висох на менi, думки прояснилися. Хiба пити кортiло.

…Осiнь наближалася до середини жовтня. На стiнному календарi в хатi я обводив днi – не викреслював, саме обводив, аби мiсяцi не виглядали викресленими з життя. Робив це автоматично, бiльше для порядку, щоб правильно позначати дати спостережень i не пропускати днi, коли треба забирати тушi з дровiтнi.

Навколо щось ледь помiтно з дня на день мiнялося, осiнь входила у свою зрiлiсть. Цього ранку туман загус настiльки, що можна було побачити перед собою завислi в повiтрi крапельки вологи. Вони коливалися, нiби хтось легенько на них дмухав. Ми паслися у ягiдних кущах, язиками та сухими губами знiмали ожину з гiлок, ковтали, насолоджуючись солодкою прохолодою.

Аж раптом із мочарiв почувся крик – переляканий, на однiй нотi. I – обiрвався. Я прислухався, сiрi нашорошили вуха. Жiночий голос.