Розділ «II. Чоловiча половина»

Допомогли вовки. Лише згадав про них, лише подумав: якби щось таке в лiсi опинилося поблизу – роздерли б як необережного тхора. I зразу стало легше дихати.

Нiчний жах, розвiявшись, залишив неприємне вiдчуття власної безпорадностi – коли тебе не слухаються руки-ноги, i здивування – вовки таки допомогли на вiдстанi.

…Ранкове сонце свiтило крізь шибку. Я вийшов на ґанок. Повалений стовбур старого дерева за нiч обсiли розсипи мiцненьких опенькiв.

Вернувся до хати, взяв у наплічник хлiб, печиво, яблука, моркву, двi жменi сушеної вишнi, витягнув з дровiтнi козячу тушу й рушив до своїх.

Вечори, а особливо ночi, ставали дедалi холоднiшими.

Уночi мої переважно полювали, вiдсипалися-відлежувалися вдень на грубому шарi сухого листя в захищеному мiсцi. Коли ж на ночiвлю залишалися в лiсi, вкладались, притулившись один до одного. Мої теплi речi були просякнутi важким вовчим духом. Ватянi штани та куртка, як i увесь одяг, були найкращими оберегами в лiсi – звiрi обходили мене десятою дорогою.

Щоправда, влiтку сталася пригода – наступив у малиннику на гадюку. Сам винен – треба було дивитись, куди ступаю. Побачив лише кiнчик хвоста, який зник у травi пiд корчем малини. Вiд зубiв гадюки на литцi залишилися двi цяточки. Просто на них я й зробив надрiз, вихопивши нiж з-за пояса, де його постiйно носив, i висмоктав отруту, спльовуючи її разом iз кров’ю. Нога почервонiла, до колiна набрякла колодою. Мене добряче потрусило, але через два днi все було гаразд. Гадаю, саме тому, що менi закортiло скуштувати одну траву, назви i смаку якої не знав. Пiдкорившись дивному бажанню, наївся гiркуватого зiлля, запив джерельною водою й заснув.

Побачив згодом цю траву на схилi, спробував пожувати й виплюнув з вiдразою – такою неприємною на смак вона менi видалась. Цiкавi вiдкриття зробив щодо самого себе. За вiсiмнадцять мiсяцiв життя в лiсi у мене не лише загострилися нюх та слух. Виявилося: людина здатна навчитися регулювати теплообмiн. Вимикати на кiлька хвилин сприйняття холоду я вмiв i ранiше. Тепер це знання вдосконалив за власною методикою.

Справжнє тепло – не навколо, не зовнi. Усерединi нас. З цiєї думки мало би починатися вмiння людини протистояти холоду, принаймнi на деякий час. Не пропаде той, хто вмiє вмикати «внутрiшнiй» обiгрiвач. Вiн зажди з нами. Треба лише розiгнати до максимуму вимкнутi до особливого випадку додатковi джерела внутрiшньої енергiї. Вiдчути свою кров, гарячу й швидку. Побачити внутрiшнiм зором, як вона закипає в жилах. Силою думки погнати бурхливий потiк до кiнчикiв пальцiв. Простi вправи, якi не дадуть змерзнути в критичнiй ситуацiї.

Уперше менi це вдалося в Гiмалаях перед пiдйомом на гору Шиша-Пангма. Головне, вирушаючи на чергову гору, семи– чи восьмитисячник, бути готовим до того, що пронизливий холод, який пробирається пiд непродувнi штани та куртки, це ще пiвбiди. Справжнє випробування готує поєднання холоду i брак кисню.

Ми йшли тоді без кисневих балонiв. Мали лише один – для надзвичайної ситуацiї. Перед головним пiдйомом кiлька днiв пересувалися вгору-вниз на незначнi вiдстанi вiд базового табору, аби звикнути до пiдйомiв, адаптуватися до складних умов.

Швидкiсть впала до мiнiмуму, ступиш раз – зупиняєшся перепочити, бо нема сил, нема чим дихати. I саме тодi починаєш розумiти, що брак кисню та холод змiнює тебе, ти по-iншому починаєш сприймати свiт. Думав тодi: то, може, кожен з нас є лише продуктом сумарного впливу зовнiшнiх факторiв? I сам собi вiдповiдав: нi. Пiд впливом холоду, за браком кисню моє «я» може зiщулитися, зiбгатися, зсохнутися – до кращих часiв. Але змiнитися до невпiзнаваностi – нi.

Почав шукати в собi протидiю холоду. Вперше дати раду з цiєю проблемою, бодай ненадовго, вдалося саме тодi.

Пiд Добромилем пристосувальнi рефлекси знову прийшли в готовнiсть.

Моїми помiчниками стали навiювання та вмiння повнiстю розслабитися. Вдалося уявити себе шкарпеткою на пiдлозi перед палаючим камiном – добре. Тепер не замерзну. Або подумки оточити себе термосом iз двох захисних шарiв, а мiж ними – грубий шар гарячого повiтря. А ще допомагає образ пекучого сонця в лiтнiй полудень i вiдчуття, як засмага лягає на шкiру. Та найдiєвiше знання про внутрiшнє тепло – заклик до можливостей своєї гарячої кровi.

I тодi, лише тоді, холод не потрапляв усередину. Навiть зимової ночi. Прохолода на поверхнi пальцiв рук та нiг, на щоках та вухах ставала панцирем, не пропускаючи холод пiд шкiру. Я мiг увiгнати себе в будь-який стан, тiльки треба було як слiд зосередитися. Мабуть, щось подiбне могли робити козаки-характерники. Внутрiшня сила нагадувала стиснуту пружину. Момент початку її розтискання збiгався з появою вiдчуття прохолоди на потилицi. Вiд цiєї митi холод вiдступав, втома тiкала.

Були й iншi способи, простiшi. Чимало зимових ночей я провiв поруч із вовками. Вони лягали довкола мене, пiдставляючи свої гарячi спини. Вiд них я навчився мiняти позу. А може, доречно згадав пораду натуралiста-дослiдника Фарлi Моуета – вiн свого часу спостерiгав за вовками в безкрайнiй тундрi Канади. Це було його вiдкриття, у справедливостi якого не раз переконався. Найкраще поновлюєш сили пiд час вовчого сну. Треба спати, як вовк, – часто, десь тричi на годину, вставати i знову моститися до спання, змiнивши позу. Так, як це роблять собаки та вовки. Як Кум, Дункан та Гай. Встали, покрутились, згорнулися калачиком, запхали нiс у шерсть – i спати. Короткий п’ятнадцятихвилинний сон чудово вiдновлює сили всього живого. Шкода, що небагато людей цим користуються.

…Найбiльше, однак, докучав менi не холод. Самотнiсть. Оце було справжнiм вiдкриттям. Я ж завжди вважав себе самодостатньою людиною, нiколи не нудився, нiколи не нудьгував на самотi. Це вiдрядження без кiнцевого термiну не лякало, йшов на нього свiдомо. Аж поки власний голос почав видаватися чужим.

Сказав уголос: «Так i зробимо». Або: «Але й погодка!»

I сам здивувався. Що це?… Я сказав?