Розділ «Історія друга Таша з Александерплац»

Стара квартира Штраубе нервувала і страхала Наталку, тут не можна було навести лад, бо зі стелі обсипалася штукатурка, підлога між кухнею та коридором зазвичай вдаряла струмом, коли прибиральниця мила її занадто вологою ганчіркою, з-під розірваного в одному місці лінолеуму можна було спостерігати спалахи розрядів. Таша повідомляла про це хазяям, а ті лише знизували плечима й перестрибували загадкове і небезпечне місце, на яке вона вказувала. У квартирі, як і загалом у будинку, смерділо пліснявою, система водопостачання була недосконала настільки, що доводилося запасати воду у відра та балії, яких, на диво, тут було повно. Елька пояснювала, що квартира дісталася їм від батьків і зараз вони вимушені працювати не покладаючи рук, аби до народження довгоочікуваного первістка мати змогу, продавши цю, додати грошей та купити іншу, яку, до речі, вже придивилися.

— Сьогодні виноситимеш речі! — повідомила телефоном Елька. Таша не зрозуміла. — Я в лікарні, — пояснила. Але українка все одно не зрозуміла, бо саме їхала у метро та думала про своє. — Народжую, — спокійно вимовила німкеня й раптом скрикнула від болю і додала, на все горло волаючи: — Виноситимеш речі!

«Народжує! — виголосила Таша й повторила: — Треба речі виносити». Під дією звістки вийшла з метро зовсім не там, де їй було потрібно.

Виносити речі — значить починати велике переселення. Все сталося так, як запланувала Елька, найнеобхідніше було заздалегідь підготовлене. На столику в кухні лежала цидулка з новою адресою родини Штраубе. Таша мала керувати вантажниками, які невпинно виносили з хати запаковані у коробки речі. За тиждень покоївка мала прийти до нової оселі, і її це невимовно тішило. Вона житиме — загроза бути вбитою електрострумом позаду.

В новенькій квартирі, яка за плануванням дуже нагадувала стару, Ташу зустріла всміхнена схудла Елька. Її чоловік, зраджуючи власні переконання, затримався вдома на півгодини і, не знаючи куди подіти зайву енергію, по-броунівськи вештався довгим коридором. Таша стала роздивлятися хороми, виказуючи захват. За нею дріботіла Елька, очікуючи, коли ж жінка запитає про найголовніше. Раптом із маленької кімнати, до якої вони ще не дійшли, почулося пищання. Елька, мов дика тварина, розширивши ніздрі й піднявши брови, змінилася на обличчі. Здалося, в неї навіть нашорошилися вуха, як у хорта. Таша хотіла запитати, де малюк, хлопчик це чи дівчинка, але Елька приклала їй до рота палець, щоби жоден звук не заважав дитині спати. Тоді навшпиньках пішла рипучою підлогою, скривлюючись кожного разу, як деревина видавала зойк. Чоловік стояв пеньком у вітальні й не наважувався ступити і кроку. Він підняв плечі та закусив губу. Елька поманила Ташу за собою, на мигах даючи зрозуміти, що справа серйозна. Дві жінки запливли до дитячої.

Напівпорожня кімнатка дихала приємним теплим запахом, ні з чим не зрівнянним. Блакитні стіни в намальованих біленьких хмарках заспокоювали, легка музика, що линула з механічної іграшки над дитячим плетеним ліжечком, створювала атмосферу раю, а дитина, яка спала, розкинувши врізнобіч рученята, примушувала серце спинятися. Дві жінки ніжно дивилися на цей паросток.

— Хлопчик? — прошепотіла Таша.

Елька ствердно кивнула головою, поблискуючи слізьми, що застигли в очах. Таша підняла великий палець правої руки, що мало б символізувати «Люкс!», та обняла Ельку за плечі. Матуся розплакалася не на жарт, аж довелося її виводити з кімнати. Пан Штраубе перехопив знервовану дружину й поволік до спальні, яка була далеченько від дитячої. Таша чула, як звідти доносяться шморгання й схлипування. Саме в цей час малюк знову заскиглив. Таша рвонула до його кімнати, інстинктивно схопила на руки і притисла до грудей. Вона так довго чекала слушної миті! Їй на хвильку здалося, що це вона сама народила хлопчика. Втішалася близькістю маленького теплого тільця. Коли почула, що до дитячої хтось іде, злякалася й поклала малого назад. Він почав верещати.

— Ти не могла б узяти його на руки? — знітившись, запитав Готфрід. — Розумієш, Елька зараз у післяпологовій депресії. Ми цілісіньку ніч не спали… Він не давав. — Чоловік стомлено посміхнувся.

Енцо — так назвали малого матросика. Матросиком кликала його Таша, бо Елька накупила йому вбрання виключно смугастого. Хлопчик вродився нівроку — чотири з половиною кілограма, був вельми спокійний та розслаблений. Батьки повсякчас боялися, що з ним щось не так. А Таша співала йому українських колискових, які він слухав, лежачи на руках у служниці, з такою цікавістю, що його мама запропонувала Таші нові умови контракту.

— Ти нам дуже стаєш у пригоді, Ташо… Думаю, мені час відновити практику… — Відчувалося, що німкеня нудиться без улюбленої справи, але вважає підступним оголошувати, що професія для неї вагоміша, ніж довгоочікуваний синочок. — Спочатку прийматиму лише по п’ятницях. А ти бавитимешся з малим.

«Це моя зірка, моя щаслива зірка», — кліпаючи очима, щоб відігнати сльози, подумала Таша. Вона погодилася, побігла до дитячої й там довго притискала, пестила та цілувала малюка, який відчував її турботу і любов, бо затихав, заплющував очі й був готовий слухати чергову порцію українських автентичних пісень. Звідки лишень Таша, міська мешканка, взяла ці тексти й мелодії?.. Сама не відала. Піднялися вони з глибин генної пам’яті, згадалися з застіль. Коли була малою й до них у гості сходилися всі родичі, в тому числі старенькі бабусі та дідусі, то й співали цих чудернацьких «Ой, та…» чи «Ой, у полі…»

Нянька приходила на роботу на годину раніше, чекала з нетерпінням, коли їй видадуть колиску з Енцо, аби насолоджуватися двогодинним моціоном. Раділа невимовно спілкуванню з німчиком. Він простягав до неї рученята, які здавалися такими рідними… Час від часу підступна думка боляче колола під лопаткою і млосно лоскотала у сонячному сплетінні. «Він не мій», — і кортіло плакати. Щодень більше прикипала до малого. Батьки, які після його народження не знаходили собі місця, з часом заспокоїлися, звиклися зі своїм новим статусом. Елька дуже любила малого, це відчувалося, коли їй необхідно було передавати його няньці Таші. Мати подовгу не наважувалася випустити з рук рідненького Енцо, але робота кликала. Елька почала ходити по п’ятницях до чоловікового офісу, а Таша лишалася вдома за повноправну хазяйку, та ще й із такою радістю поруч.

Хазяям гріх було скаржитися на Ташу, вона встигала і прибирати у хаті, і приглядати за малим, але ревнощі таки вкрадалися поміж двох жінок. До того ж уразили вони здебільшого саме українку, а вже від неї передалися Ельці. Складалося враження, що ці дві змагаються за хлопчика.

— Або сама займайся сином, або не заважай Таші, — суворо радив пан німець дружині, коли та скаржилася йому на занадто активну турботу українки про Енцо. — Ти ж планувала запропонувати їй весь тиждень.

Щоби не ділити дитину, Елька, як виважений та досвідчений юрист, вирішила узаконити любов Таші до свого сина, запросивши її бути хрещеною Енцо, якого мали нести до церкви, як малому виповниться рік.

Наталя після такої пропозиції згодна була працювати безкоштовно. Цього дня написала чоловікові в Україну: «Микито! У мене з’явився син. Хочеться, щоби ти порадів разом зі мною. Я не знаю, чи це Бог веде мене до моєї мрії, чи Енцо все ж таки не зовсім мій син? Може, я обманююсь. Авжеж, у нього є мати. А я мушу бути лише другою… Мені потрібно повертатися, аби не зріднитись із тим, з ким я вже зріднилася. Мені потрібний власний син. І донька. Поклич мене додому, Микитко. Я все тобі пробачу. Знаю, що протринькав гроші. Знаю, що п’єш. Мені це байдуже. Хочу дитину. Зараз, як ніколи раніше. Бо знаю, яке це щастя — тримати на руках маленького. Поклич мене додому!!! Поклич. Твоя дурна Наталка».

Лист вийшов дещо сумбурний, але Микиті не судилося прочитати цей крик про допомогу, бо конверт із Німеччини разом із кипою газет залишився у повнісінькій поштовій скриньці. Микита Кулібаба вже давно не заглядав до пошти, лише в пляшку. Згодом сусідські дітлахи, бавлячись, підпалили скриньку, й усі благання Наталі Кулібаби злизали червоні язики полум’я.

Наталка, як стала хрещеною, прибігала до похресника й у понеділок, і у вівторок, у середу й четвер, щойно звільнялася з основної роботи. Приносила іграшки.

— Не треба було, — казала Елька дивачці, що віддавалася її сину з усією душею.