Розділ «Історія друга Таша з Александерплац»

Вона стовбичила посеред кімнати у шатах Єви й, нацупивши на нового носа старі окуляри, вишукувала прихований целюліт. Його там не було, але, на думку самої Штефі, десь мав бути.

— Він каже, що любить, аби кістки давили його в м’який живіт при зляганні. — Такі подробиці Наталці зовсім не хотілося чути, але німкеня спілкувалася сама з собою.

Почалося виснажливе голодування. Надійшов наказ від хазяйки повикидати всі харчі на смітник. Таші кортіло забрати смакоту додому, щоби протягом тижня насолоджуватися наїдками, але Штефанія була невблаганна. Сама скидала усе жужмом до поліетиленових пакетів і наполягала, аби прибиральниця виносила їх до баків. Стоячи біля вікон, які виходили на задній двір, де й були розташовані контейнери, спостерігала за чистотою експерименту.

За день до омріяної мандрівки Штефанія подалася до спортзали, аби виснажливим тренуванням додати своїм обтягнутим шкірою кісткам рельєфного вигляду. Але організм дав збій, відмовився працювати у несприятливих умовах та оголосив страйк. Голодування закінчилося непритомністю. І все б нічого, якби бідолашна в гонитві за ідеальним тілом і веселим життям не стукнулася об лаву, впавши в роздягальні спортивного комплексу. До того ж доля, рок чи ще якась біда повернулася до красуні спиною і примусила її вдаритися не, припустимо, потилицею чи вухом, а найдорожчим, у прямому й переносному розумінні цього слова, місцем… Носом. Звичайно ж, тонкі, поламані під час пластики хрящі не витримали, розтрощилися… Штефі знову опинилася в бинтах. Перспектива залишатися прекрасною після їх зняття згорала синім полум’ям у вогні реальності.

— Як же ти тепер будеш зніматись?! — мало не голосила Наталка, тримаючи за руку актрису й тамуючи потоки сліз.

Не сказати, щоб Штефанія виглядала негарно, просто носик був уже, м’яко кажучи, не той. Вона трохи була схожа на сестру відомого дизайнера Версаче. Ну, не вся, а лише носом.

— У моїй роботі обличчя не найважливіше, — по-філософськи повідала Штефі.

Таша подумала: «Ну, так, так. У акторстві головне — душа, емоція». Але не могла відігнати від себе думку, що режисери пропонували Штефці ролі через гарненьку зовнішність. Прибиральниця з острахом чекала, що невдовзі втратить роботу, бо актриса сама поповнить лави німецьких безробітних.

Але страхи не справдилися. Таша останнім часом заставала актрису не у ліжку, а вже біля дверей. Штефі поспіхом розповідала, що з такою зовнішністю в неї з’явилося ще більше роботи. «Просто завал. Родзинка», — пояснювала й чимдуж мчала до таксі.

Наталка якось наважилася і попросила у Штефі дозволу піти на зйомку, подивитися. Примружила око, бо думала, що така знаменитість відмовлятиметься. Мовляв, на знімальному майданчику не має бути зайвих людей. Приготувалася до відкоша, але натомість почула:

— Приходь після третьої. Ось тобі перепустка… — Написала щось на своїй візитівці. — Шукатимеш сьомий павільйон… Це під ліском, не в районі розважального містечка… Коротше, захочеш — знайдеш. — І поцокотіла підборами по гранітних сходинках.

Нарешті здійснюється заповітна мрія — Наталка матиме шанс доторкнутися до святая святих. Побачить, як знімають справжнє кіно. «А може, й мене помітять… Запропонують щось у масовці», — уявляла, аж підстрибувала від страху й задоволення.

Потрібний майданчик шукати довелося досить довго. Коли жінка запитала про це місце у працівника парку, він обдивився незнайомку, погляд ковзнув по грудях і ногах, тоді, обійнявши Ташу за талію, чоловік вказав пальцем ліворуч. Жінка відчула, що в повітрі завис дух сексу. Вона вирвалася від дивака й, оглядаючись, ніби на маніяка, підтюпцем погнала до посадки, що виднілася над дахами одноповерхових фанерних декорацій у стилі кантрі.

На одному з двох занедбаних ангарів було виведено білою фарбою здоровенну цифру сім. Наташа поглянула на годинник. Десять хвилин на четверту. «Трохи запізнилась… Аби лише впустили». У жінки так калатало серце, що їй навіть хотілося, аби якийсь охоронець суворо доповів: «Ви не можете зайти, бо запізнилися». Перевівши подих, відчинила величезні залізні двері. Пішла на світло…

В одному із закутків павільйону було виставлено загородку, на яку направлялося безліч снопів світла від численних софітів. Був тут і режисер, що сидів на рухомій платформі-крані і кричав: «Мотор!» та «Стоп!», була «хлопавка» з зазначенням дублів, були асистенти, які пудрили й підфарбовували артистів, були й артисти. Головну роль у цій сцені разом зі Штефі грала ще й Барбара. Третім був м’язистий атлет… Усі голі… У непристойній мізансцені.

— Дайте йому якогось збудника! — кричав, бризкаючи слиною, режисер. — Що у нього все висить, як в’ялена риба?..

Командному голосу головного підкорювалися. Бозна-звідки вибігала старенька жіночка зі склянкою води й таблеткою. Здоровань ковтав пігулку та просив декілька хвилин почекати.

— Знімаємо лесбійську сцену! — кричав режисер. — Час оренди виходить! Рухаємось, рухаємось, панове!

Штефі й Барбара взялися до роботи. У Наталки підкосилися ноги. Вона вмить переосмислила своє ставлення до акторської професії. До неї підійшов середній на зріст лисий чоловічок і, вщипнувши за зад, пошепки виголосив:

— Чого стоїмо? Бігом роздягатися, наступна сцена — групова…