Розділ «Історія друга Таша з Александерплац»

В очікуванні позивних Ташу почало адреналінити. І ось її зірковий час настав. Кінцівки помітно тремтіли, коли вона взяла тацю й попливла до вітальні.

До її появи тут голосно перемовлялися, кричали й гиготіли чоловічими й жіночими голосами… Двері відчинилися… І враз усе стихло… На Наталку вирячилося понад десять пар очей. Здивовані, захоплені, чомусь розлючені, спантеличені й розгублені погляди оцінювали героїню балу.

— Вау! — перервав тишу Ернесто й вимкнув музику. — Ташо! Ти — казка.

Чоловік забрав із рук Наталки заставлену келихами з шампанським тацю й запросив сісти поруч. Жінка відмовилася, безмовно вклонилася самою лише головою, наче одаліска, склала руки долоня до долоні й задки випливла з кімнати. За якусь мить на кухню увірвалися чоловіки. Вони облизували Ташу поглядами, голосно висловлюючи захоплення її вбранням, а головне — фігурою. Один із молодиків, височенький Губерт, запросив Ташу на танець, силоміць витягнувши розгублену жінку до аристократичного товариства. Німкені споглядали за дійством з неприхованими ревнощами. Габріела зиркала на прибиральницю, поблискуючи зволожнілими очима. Наталка зрозуміла, що передала куті меду, але відступати не хотілося. «Нехай горить усе синім полум’ям. Зараз покажемо цим набундюченим дурепам, що таке справжня жінка», — обдивилася німкень, виключаючи зі списку дуреп хазяйку.

Цілий вечір велися балачки про художників, поетів, композиторів. Наталка брала активну участь у спілкуванні. Не відмовлялася від шампанського й під кінець вечірки вже зовсім не піклувалася про брудний посуд: чоловіки взялися їй допомагати й, закачавши рукави, бульбалися в мильній воді. Ернесто ставав на коліно перед українкою, декламуючи їй Ґете і Шиллера в оригіналі…

Коли закінчилася невдала для аристократичного жіноцтва вечірка, Таша згодилася на пропозицію Губерта провести її додому. Дорогою почула від німця зізнання, що вечірка влаштовувалася, аби посватати їх із Габріелою.

— Даремно ви не придивилися до Габі. Вона найкраща, — рекомендувала Наталка, а про себе додала: «Середа відтепер — вільний день. Треба шукати нову роботу».

— Я не можу собі дозволити експлуатувати людину, яка розумніша за мене, — говорила наступного дня по телефону Габріела. — Вибач, Ташо, але я не потребую більше помічниць. — Вона поклала слухавку.

Наталці було зрозуміло, чому принцеса дала їй відкоша. Але розуміння прийшло надто пізно.

Відтоді середи присвячувалися непопулярній, вельми відразливій, але добре оплачуваній роботі — Таша влаштувалася до міського туалету. Заробляла за чотири години ганьби як за два дні звичайного прибирання. «Ну і біс із ним!» — підбадьорювала себе, перебуваючи в запльованій громадській вбиральні на розі Александерплац. Для підняття бойового духу голосно співала, направляючи струмінь води, що бив зі шланга, на ряд загиджених унітазів. Зранку-раненько, о шостій, перекривала табличкою вхід до туалету, вбиралася у спеціальній коморі, влаштованій в одній із кабінок, у гумовий костюм і високі чоботи. На очі натягала великі окуляри-маску. Сміючись, називала себе космічним асенізатором. Відкручувала вентиль та пускала під великим тиском воду, яка змивала усе, що залишили по собі відвідувачі. Щоби не смерділо, закладала носа ватними кульками, які стирчали назовні. Робота, на додачу до смороду та відрази, була ще й небезпечна. Декілька разів Таша наривалася на маніяків-початківців.

— Агов! — зазвичай кричала, зайшовши до чоловічої половини. — Хто є, виходьте, прибирання!

Ніхто не озивався. Переодягшись і взявши відро з мийними засобами, розуміла, що в підземеллі вона не одна. Навпроти стояв якийсь покидьок-ексгібіціоніст. Спустивши штани, показував Наталці чималий ерегований «прибор» і сам із цього тішився. Жінка, яка звикла діяти миттєво, хлюпала на придурка з пляшки першим-ліпшим, що потрапляло до рук, та чекала, поки, накричавшись і підцупивши на дупу штани, він залишав приміщення. Робила це доволі спокійно. «Хай би спробував дістати мене через цей гумовий комбінезон», — думала й далі голосно співала, аби сповістити тих, хто, можливо, не побачив попередження про прибирання. Вправлялася швидко, а гроші, як відомо, не смердять. Праця була легальна, плату Таша отримувала з муніципалітету поштою. Оскільки охочих виконувати таку брудну роботу серед німців не було, місцеві закривали очі на те, що українка не має дозволу на труд, точніше, про дозвіл у неї ніхто не питав.

Четверги

Штефі! О, Штефі… Наталці за все життя не видавалося навіть поруч стояти з такою красунею, як Штефі. Афродіта, мрія поета, неперевершене диво природи.

Штефі — натуральна білявка. І не якась там, із рудими вкрапленнями чи жовтувата, альбіноска чи світло-руса. Стовідсоткова білявка, яких у світі лишилося стільки, що скоро на них заведуть окрему Червону книгу. Таша при першій зустрічі була ошелешена цією вродою. Просто стояла і, приліпившись поглядом до німкені, не могла вимовити й слова. Здавалося, що від Штефі струменить світло, принаймні Таша могла побожитися, що бачила гало[51]. Штефанія білозубо всміхалася до очамрілої іноземки, знала, що її згодом попустить, бо ж усі так реагують. Очі німецької богині яскравіли волошково, примушуючи Наталчині комплекси вилазити з потаємних дір і жерти мозок ізсередини. Губи… Губи Штефі — це окрема тема для написання якщо не роману, то повісті найгеніальнішими письменниками сучасності. На цей рот можна було дивитися вічно, не відводячи погляду. Коли уста були стулені й коли вони рухалися, випускаючи в ефір неземної краси звуки, їхній вигляд діяв на співрозмовника, як гіпноз. Наталка не звернула уваги на ніс Штефі, бо то не мало ніякого значення. Будь-який ніс на такому обличчі виглядав би ідеально.

Фігура, тіло і шкіра лялечки були варті того, аби все це куштувати на смак, дотик та запах. Навіть жінки не могли пройти повз Штефі, не облизнувшись. Дикі, позбавлені логічного трактування думки в одну мить пролітали спустошеним простором черепної коробки тих, хто стикався лицем до лиця зі Штефанією.

Німкеня на додаток до всього, дарованого їй небожителями, була актрисою. Хоча якщо подумати добренько — а ким іще? Як правило, зйомки проходили у другій половині дня, тому Штефі до дванадцятої не вилазила з ліжка. Подеколи на її ложі Наталка заставала якогось перчика. Соромлячись, зачиняла двері. Щораз перчик був інший. Перчиками Таша про себе не без ревнощів називала кавалерів Штефі. «Ну чого я чіпляюсь до мужиків? — сварила себе українка, прибираючи на кухні недоїдки від учорашньої романтичної вечері. — Чоловіки як чоловіки… Але ж щось не той… Їй би Бреда Піта. Ото пара… А це якесь миршаве».

Насправді Наталка була не надто об’єктивною в оцінюванні нічних гостей Штефі. Вона їх бачила лише під ковдрою, з закислими очима і скуйовдженим волоссям… Коли кавалери залишали помешкання, Таша не відала. Якщо виходило так, що з середи Штефі забувала, що до неї зранку припхнеться українка, і залишала в себе коханця, то відсилала Ташу в хімчистку, магазин, винести сміття й тим часом спроваджувала залицяльника.

— Обов’язково перестели ліжко, — просила німкеня, прискіпливо вдивляючись у люстерко і фарбуючи вії маскарою «Christian Dior».

Таша потайки користувалася косметикою Штефі й могла навіть перед високим судом засвідчити, що дорогий мейк-ап має свої переваги, результат, як кажуть, на обличчі.