Розділ «Частина четверта Хмара»

– Здати зброю! Циганов, Жариков, виконуйте!

Взводний та боєць уже тримали автомати напереваги, але дула ще дивилися в землю. Тепер же вони націлилися на Зубова, а Циганов, трохи подумавши, перемістив свій ствол убік, на Князя й Савку.

Їхня зброя, ППШ та карабін, була прихилена до стовбура. У Зубова на поясі поверх гімнастерки висіла новенька, трофейна, два дні тому так само виграна в карти кобура з наганом усередині. Він виставив перед собою зігнуті в ліктях руки долонями вперед, показуючи всім – опиратися не збирається. Проте роззброюватися теж не квапився.

– Здати зброю! – повторив Маневич.

– Забери, – мовив Зуб і тут же додав: – Може, таки поговоримо, начальнику?

– Нема про що, – відчеканив командир. – На допиті хіба. І то, відповідатимеш на питання.

– А по-моєму, є про що, – Зубов почав повільно опускати руки. – Ми на сірники в карти грали з бійцем Червоної армії? Чи, може, на шалабани? У Гудими в мішку жменька золотих коронок, два годинники, золотий та срібний, один із ланцюжком, другий без, персні, сережки, брошки. Це все його спадщина? Від бабусі лишилося, га, товаришу командир? Він носить цяцьки з собою, бо береже пам’ять про стареньку? Чи то в нього, як це називається, обереги від ворожих куль? Хіба в одного Гудими в кишенях та речах такі заговорені чарівні предмети, га, товаришу Маневич?

Поки говорив, командирове лице наливалося червоним. Пахомов, навпаки, полотнів. Жариков розгублено крутив головою, Циганов уже не тримав Зуба під дулом, хоч автомат далі не опускав.

– Мовчите? Так я знаю, звідки в партизанів багатство. І ви знаєте, – Зубов відчував, як поступово перехоплює ініціативу. – Бойові трофеї? Ага, зброя, здобута в нерівному бою з ворогом. Важливі документи, заради яких партизанська розвідка влаштовувала не одну засідку на дорогах. Я тут, у твоєму загоні, недовго. Але й не перший день. Та й пожив на світі трошки, дещо побачив. Погуторив із людьми, там послухав, з кимось перетер… Скільки ти вже посилок із хорошим бабським одягом та ювеліркою відправив літаком на велику землю, начальнику? Ти особисто? А щоб Валька з твоєї господарчої частини багато не варнякала й не ревнувала тебе до законної жінки, яка то все отримує, ти підкидаєш і їй. Чобітки з чортової шкіри, спідницю, навіть халат шовковий. Сережки, два хрестики, ти ж сам у Бога не віриш… Де ти все це береш, начальнику? Може, не тобі, а ось товаришеві комісару несуть десятину після кожної бойової операції? А всі ці операції – по суті своїй – такі, на які вже один раз виходив і я.

Його ніхто не намагався перервати. Насолоджуючись ефектом, Зубов говорив далі, смакуючи кожну фразу:

– Буває щось інше, теж знаю. Твої бійці не лише трусять села та містечка, особливо тих, хто колись, за Польщі, жив добре, а потім почав ховатися. На цих прихованих ворогів вам охоче стукає місцева агентура з колишніх сільських та містечкових злиднів. Вони б так активно збирали відомості про пересування німецьких військ чи складали списки поліцаїв. А так вломлюють твоїм партизанам, у чиїх коморах можна попастися. Хрін із ними, розказали мені й про одну вдалу військову операцію. Той же Гудима похвалився, по п’яні. Взвод Циганова напав на німецьку автоколону. І чесний Гудима, котрий сьогодні постраждав від злодійського пера, виконував твій наказ – пальцями своїми лазив до рота кожному вбитому фрицеві, шукав рижі зуби. У кого знаходив, ножем виколупував. Потім тобі здавав. Ось хай Циганов скаже, чи я брешу. Їх же там, на місці, мало не постріляли. Ніхто ж не відступив, поки боєць Гудима не перевірив усі роти. А тим часом мотоциклісти наспіли. Не на звуки бою, їхали там, по шосе. Скільки бійців лягло тоді в короткому бою, бо не відійшли вчасно через чортові золоті зуби? А які втрати ворога ти вказав у рапорті? Ти трупи на два помножив чи на три? А, справді нема про що говорити.

Циганов уже опустив автомат.

Дивився вниз ствол карабіна Жарикова.

Пахомов сопів. Зуб підозрював – зараз комісар швидко тверезів, хоча такі дива не часто трапляються.

Маневич дивився на Зубова, ніби бачив перед собою огидного слимака на капустяному листі.

– Не тобі, начальнику, учити мене законів, порядку й, узагалі, арештовувати та забирати зброю. Не збираюся я доповідати про всі ці «художества» нікуди, бо не маю такої звички. Життя позбавило, за подібні речі, знаєш, на ножики ставлять. Та й не повірить мені ніхто. А ще здається мені, ти не особливо шифруєшся. Ворожий тил, від німців ховатися треба. Кожен діє, як вважає за потрібне. Пиши собі рапорти, вигадуй пущені під укіс ешелони й переможні операції проти окупантів, приписуй утрати. Аби тут усі ховалися, начальнику, я б цих та інших подробиць від людей за короткий час не нанюхав. Тому мені подобається така війна й подібні розклади. Годиться, повоюємо разом, коли так. Ну, розійшлися краями чи як?

Маневич смикнув підборіддям уперед. На шиї сіпнувся кадик.

– Я тебе зараз… На місці…

Рука лягла на кобуру.

Не встиг.