Розділ «Частина четверта Хмара»

Можливо, у Маневича був досвід наводити лад у армійських підрозділах, де сам статус командира уже робив неможливим опір із боку підлеглих, та досвіду кримінальних товковищ, де кожен готовий напасти чи відбити напад, не мав.

Наган у Зубова з’явився раніше, ніж пістолет у руці Маневича.

Він стрельнув із близької відстані, зігнувши лікоть, цілячи в корпус і влучивши.

Командир ще падав, схопившись обома руками за живіт, а Савка в стрибку налетів на Жарикова, звалив із ніг.

Циганов підніс автомат, але поки розбирався, куди стріляти, Князь підхопив свій, а Зуб уже так само тримав взводного на мушці.

Комісар укляк, ноги ніби вросли в землю.

– Кинь дуру, взводний, – наказав Зубов, додавши: – Поживеш.

Той послухався. Щойно ППШ впав до його ніг, Зуб ступив до пораненого Маневича на кілька кроків ближче, добив пострілом у голову.

Обеззброєний Жариков сидів із піднятими руками. Над ним височів Савка з карабіном.

– Уставай, – звелів йому Зубов.

Боєць, часто киваючи, квапливо підвівся, чекаючи наступних наказів.

Їх не було – Зуб убив його двома пострілами. А потім опустив наган, повернувся корпусом до Пахомова:

– Значить, так, товаришу комісар. Боєць Жариков виявився прихованим ворогом. Завербований німцями. Його викрили в результаті організованої тобою та командиром оперативної комбінації. Після викриття ворожий агент почав чинити опір і через збіг трагічних обставин застрелив командира. А самого Жарикова вбив я. Не вийшло взяти живим. Циганов, так було?

– Не знаю, – буркнув взводний.

– Не знаєш? – брови Зубова стрибнули вгору.

– Я винен. Проґавив Жарикова. Розслабився, відвернувся.

– Отак, – Зуб повернув наган у кобуру. – Хіба не так у вас робиться, в енкаведе, га? Нікому ніяких доказів не треба, тим більше війна, ворог де завгодно. Складеш рапорт, доповіси. У тебе четверо свідків, разом із Цигановим. Поки береш командування на себе.

Нарешті Пахомов знайшов у собі сили говорити.

– Так не можна… Я розумію, усе розумію… Але щоб ось так… Злочин…

– Хіба перший і останній, які ви з покійним начальником тут прикривали? – Це сказав не Зубов, – презирливо реготнув взводний. – У людей до командування список скарг на трьох аркушах. Набереться стільки, як почнемо писати, можеш не хвилюватися. Хто завертав рапорти? Хто грозив трибуналом, коли чув, що ми ворога, вважай, не б’ємо? А про особливі стратегічні завдання, які ми тут, у цьому лісі, на цій ділянці виконуємо, хто постійно заправляв? Зливайте воду, товаришу комісар. До цього йшло… Ну, або до чогось такого. Накипіло.