Розділ «Частина третя Ванда»

– Могла, – Коломієць не знав, як треба підтримувати цю розмову й чи варто її взагалі підтримувати. – Що робити?

– Промити. Перев’язати. Бинти, гаряча вода… Хоча б.

Та враз ніби прокинулася господиня, замахала руками, ставши перед Гармашем:

– Ні! Не можна! Подуріли геть!

– Що таке? – не зрозумів Коломієць. – Що знову не так?

– Пóляк.

– Я?

– Він пóляк. Дівка – теж ляшка. У моїй хаті їм не вільно бути.

– Чого ви така люта, жіночко?

Гармаш ляснув у долоні.

– Ти ніби свій, друже Східняк, та багатьох речей ще не розумієш. Колись розберешся. Може, і ні. Не до того зараз. Ксеня права. Тут, у Гніздянах, двох ляхів не вільно лишати. Для них тут усяка хата закрита.

– Мені їх справді застрелити? – Максимові це вже почало набридати. – Ще й так мене перевіриш, складеш панові Хмарі рапорт? Чи не довіриш, сам розстріляєш обох, жінку й пораненого? Чому ж тоді ми не лишили обох у лісі? Їхала б Ванда далі, куди збиралася!

– Пощо мені знати, куди вона збиралася? Ти сам тягнув того пораненого. Я не міг сказати, аби ти його там лишив.

– Так і застрелив би на місці обох! За яким чортом сюди їх було волочити!

Гармаш скреготнув зубами.

Коломієць відчував – повстанець заплутався сам у собі. Він чудово розумів, кому має завдячувати відносно безпечним виходом зі Здолбунова та уникненням ризику потрапити в облаву. Через те не заперечував, коли Максим тягнув пораненого поляка в Гніздяни і разом із ним змушена була йти Ванда Мостовська. Але тепер все це слід було пояснювати не лише собі чи навіть пізніше Хмарі. Домовлятися доводилося з селянами, а місцеві, як уже розібрався Максим, не приймають поляків так само, як німців чи радянську владу. Добре, аби то були такі самі селяни, лиш із польських сіл. Проте раду треба було давати особам, прямо причетним до польської армії – ще однієї ворожої сторони.

– Вони підуть, – промовив Коломієць. – Ванда зможе передати звістку своїм, і сюди…

– …сюди прийдуть польські поліцаї? – обірвав Гармаш. – Дурню, ти хочеш, аби я дозволив закликати сюди озброєних ляхів?

Коломійця охопив відчай.

– Можна ж домовитися… Слухай, вони лише заберуть своїх… Нічого більше…