– Ти з Полтавщини. Хіба Полтава не Україна?
– Українська радянська соціалістична республіка, – виклично відчеканив Максим.
– А тут, по-твоєму, що?
– Така сама Україна. І теж, до речі, окупована німцями, – сказавши так, тут же виправився: – фашистською Німеччиною, бо є багато обдурених Гітлером німців, не всі вони фашисти.
– Правильно, – легко погодився Хмара. – І є багато обдурених Сталіним українців. Сталіним, Леніним, більшовиками, комуністами. Чому Гітлер дурити німецький народ може, а Сталін український народ дурити не годен? Тих, кого надурити не вийшло, Сталін наказує розстріляти чи в таборах гноїти. Се не лише нашого народу стосується. Гітлер хіба зі своїм та іншими народами те ж саме не робить?
– Пропаганда, – відмахнувся Коломієць. – Ти мене агітувати зібрався?
– Не хочу агітувати, бо часу не маю. Хоча є розпорядження вияснювати східнякам, таким, як ти оце, політику Сталіна та всієї Росії. Приязно до вас ставитися. І без потреби не стріляти.
– І яка ж повинна виникнути потреба застрелити, наприклад, мене?
– Вороже налаштування. Неможливість схилити на нашу сторону, до співпраці.
– Ага. Ясно. Не завербуєте – так застрелите.
– Займатися вербуванням у мене зараз ані часу, ані бажання нема. Що робити з тобою, треба вирішувати. Але скажу так: в окремих випадках наша служба безпеки за погодженням із командуванням повстанчої армії пускати роззброєних опонентів назад на їхню територію дозволяє.
Коломієць злегка труснув головою.
– Так, стоп. Отут нічого не розумію. Яких ще опонентів?
Хмара зітхнув, немов батько, що виховує впертого малого неслуха.
– Українці, котрі піддалися більшовицькій пропаганді, не завжди ворогами є. Ти і такі, як ти, Максиме Коломієць, здебільшого обдурені. Таких шкода. І людину, якій заморочили голову, не слід карати на смерть лише за се. Тому ми з тобою можемо лише сперечатися, один одному власну правоту доводячи. Я переконаний – Сталін є ворогом українців. У відповідь протилежне чую. Гаразд, тоді маєш можливість повернутися назад без зброї до тих, кого справді своїми вважаєш. Навіть як захочеш, нічого до пуття про місце нашого розташування не розкажеш.
– Чому?
– Ти сюди випадково вийшов. За дорогою не стежив, бо на спині нашого забитого побратима тягнув. Назад тебе іншим шляхом виведуть. Очі зав’яжуть. Укажуть напрям, а далі вже сам. Знайдеш тих, кого вважаєш своїми, – добре. Знаєш, що на тебе там чекає? Чекіст у формі, котрий питатиме, де ховається відділ Хмари, бо про мене в цих краях гомін великий ходить. Тож свого псевдо не приховую. Більше того, десь у гестапо, навіть в архівах польської дефензиви, досьє на мене мають. Контррозвідка Пілсудського знала мене під іншим псевдо, та ім’я з прізвищем установили. Думаю, німці вже зробили те саме, зрадників вистачає. І жодним словом ти мені, Максиме Коломієць, не зашкодиш. Зате клопоту собі наробиш.
– Тобто?
– Не буде з тебе користі. Товариш чекіст вирішить – раз хорунжий Хмара тебе на волю пустив, значить, перевербував. Доведеш енкаведешникові, що то не так? Ні. Кажеш, сидів у таборі? Тебе в кращому випадку назад повернуть. У гіршому – на місці розстріляють після допиту, за зраду. Віриш?
Коломієць вирішив – краще не відповідати. Схоже, Хмару це потішило.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чорний ліс» автора Кокотюха А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга Свої“ на сторінці 7. Приємного читання.