Розділ «Частина друга Свої»

– Що саме? – не зрозумів Коломієць.

– Жоден пункт настанови. Той, хто винен у загибелі бодай одного нашого побратима, партизана чи цивільної людини, тим більше свого, українця, під розстріл підпадає. Зокрема, я доставити тебе далі, у запілля, маю. До нашої служби безпеки. Хай би ті, кому належить, тобою займалися. Та як командир окремої чоти відділу особливого призначення можу сам, без СБ, слідство провадити.

– Так розумію, ти своє слідство вже скінчив, – Максим поволі почав заводитися, майже не думаючи про небезпеку та ймовірний близький кінець. – Винного знайшов, доказів у тебе – слова твого ж бійця, підлеглого. Більше нічого. А завтра він чи інший прийде в те ваше СБ і заявить: хорунжий Хмара вбив свого побратима. Згоден наперед зі звинуваченням та вироком, а, товаришу командир чи як там у вас звертаються…

– У нас товаришів нема, то всі в більшовицькій партії та Червоній армії. Хочеш звертатися до мене, кажи – друже командир чи друже Хмара.

– Ми не подружимося.

– Тоді зви паном Хмарою.

– Пани в Польщі.

– Ич, мудрий який. Добре, ніяк мене не називай. Не звертайся. Просто кажи, що хочеш, відповідай, коли питають. Я тобі назвався. Хто ти такий – не почув.

– Мене звуть Максимом. Прізвище – Коломієць. Раніше, до війни, служив у міліції, в Миргороді. Знаєш, де це?

– Маю уявлення, – кивнув той. – Здивуєшся, але ми про іншу Україну тут маємо більше розуміння, ніж ваша частина – про тутешню. Знаємо, зокрема, як вас Сталін голодом заморив і, на щастя, не всіх виморив. У вас, на Полтавщині, не було ліпше, ніж усюди. А ти все одно більшовикам служиш, та ще й у їхній міліції. Це ж ви, міліціянти, в людей по селах останні жменьки хліба забирали. Я ж правду кажу, Максиме Коломієць.

– Точно, – погодився він. – Буде бажання, сильно захочеш – розкажу таке, що в страшному сні не насниться. Тільки я нікого за колоски не саджав [25]. І ні в кого останню картоплину з рук не видирав. Тобі, звісно, не цікаво, але я мав від держави додатковий пайок, продуктовий. По можливості знаходив спосіб передати частину тим, кого це могло врятувати. І чудово розумів, що буде, коли начальство пронюхає. Тільки товариша Сталіна не треба до кожного гнійника прикладати, він над дурнями й ворогами по всій країні особисто не стоїть.

– Ми тут зараз вашого Сталіна захищаємо? – брови Хмари спершу скочили вгору, потім різко насупилися. – Ти не агітатор часом засланий?

– Ні. Я офіцер міліції. Який отримав термін за вбивство іншого офіцера, старшого за званням. Сюди я потрапив, бо війна і влада дала можливість реабілітуватися. До вас та ваших повстанських… – на язику крутилося «банд», та вчасно переграв, – загонів моє завдання не мало жодного стосунку. Мусив пустити поїзд під укіс разом із групою. Її набрали з кримінальних злочинців, і всі виявилися зрадниками та покидьками. Хоча… покидьками вони були й до того. Лишився один проти трьох. Тікав, ішов, не розбираючи дороги. Думав вийти до своїх. Наскочив на вас. І ще, останнє і головне: товариша вашого, Тополю чи як його, не вбивав. Можу довести, як слухати захочеш. У міліції служив, це не лікується. Убивства розкривав, хай там, у Миргороді, з цим лихом було відносно спокійно. То як, Хмаро, договоримо чи ставати до стінки?

– Тут стінки нема. Самий ліс.

– Тоді до дерева, чого ж. Один хрін. Кажи, до якого, стану. А ти командуй.

Хорунжий відповів на це не відразу. Звичним жестом забрав пасмо з лоба, кивнув на лавку, грубо збиту з розрізаних колод та дощок.

– Присядь, – і щойно Коломієць умостився, попередив: – Не кури. Мої хлопці бавляться, хай не всі. Але тут ми спимо, помешкання зле провітрюється.

– Потерплю, – відповів Коломієць. – Значить, отак ви живете.

– Тобі яка печаль, як ми на своїй землі живемо? – відрубав хорунжий.

– Я, виходить, чужий. Не свій. Прийшов із чужого краю, і німці там, звідки я, не хазяйнують?