Розділ «Частина друга Свої»

Ванда Мостовська хотіла помилятися.

Та досвід і жіноча інтуїція підказували: ох, правильні її передчуття.

3

Ліс, район Здолбунова, база відділу УПА

Коли спустилися в бункер, Хмара велів одному з бійців супроводу зачинити за ними люк.

Каганець на саморобному, збитому зі снарядних ящиків столику вже горів. Із чого Максим зрозумів: бандерівський командир обладнав тут командний пункт й саме займався своїми справами, коли привели полоненого. Квапився, тому й не загасив вогню, лишивши на столику все, як було. Тепер же Хмара прибрав зі сторонніх очей розкладені папери й карти, і Коломійцеві це раптом дало надію. Якби лісовий командир уже все вирішив і смертний вирок лише відтягується на короткий час, задля формального допиту, ніхто б від полоненого нічого не ховав.

Усе одно не розкаже.

Але зринуло інше питання, не менш важливе для Максима. Нехай не вбиватимуть, це добре, помирати отак не хоче жодна жива істота. Що замість розстрілу – полон? Можливо. Для чого бандерівцям тримати полоненого? Обміняти на когось із своїх? Нехай, таке трапляється. Та Коломієць не надто важливий трофей, аби хтось на нього спокусився. І потім, обмін із ким? Як пояснювали офіцери з НКВС, лісові вояки тут воюють на німецькому боці, підтримують окупантів. Значить, є варіант – здадуть своїм німецьким хазяям, на підтвердження лояльності, і Максим перекочує з Чорного лісу до гестапо. Чи, що теж ймовірно, наші партизани тримають у себе когось із бандерівських ватажків. Тому опинитися у своїх є все ж таки маленький шанс.

Головне – розгадати наміри Хмари.

А бандерівський командир почав відразу, довго не тягнув:

– Хто такий і як опинився тут? Яке маєш завдання, від кого?

Пан або пропав.

– А я з ким розмовляю? Документи, повноваження. Ми за лінією фронту, і я не певен, що повинен відповідати на невідомо чиї питання.

Хмара далі зберігав загрозливий спокій.

– Я – хорунжий Української повстанчої армії Хмара. Полоненим папери не показую, хоч їх маю. Як і всі потрібні повноваження для того, щоб допитати тебе. Особливо панькатися не будемо. І потім, якщо на допиті не здохнеш, наказ на страту віддати.

– Це у вас тут манера така – розстрілювати всіх, кого допитали? Хай би що людина сказала, вирок ти вже виніс, хіба ні? А якщо я ні в чому не винен?

Хмара сплів пальці рук перед собою, хруснув ними, розплів, знову поправив жестом чуба.

– Ти солдат ворожої армії. На чужу землю зі зброєю в руках прийшов. Лихі наміри маєш. Нашого побратима вбив, хоч сам українець, з говірки чую – східняк. Зазвичай від нашого командування спеціальний припис щодо земляків маємо. Зокрема, полонених не вільно стріляти. Навіть маємо таких, як ти, назад, на власну територію пускати. Якщо на правильний шлях навернути не вдасться.

– Цікаво, який такий правильний? Ти тут про своїх сказав. А вбивати своїх нормально, теж у вашій інструкції прописано?

– Тебе не стосується.