Розділ «Частина друга Свої»

– Мовчиш? Мудро робиш, бо так вийде, як сказано, і ти се дуже добре знаєш. Наскочиш на німців, нічого не поміняється. Хіба для тебе вони чужі. Комуністи, енкаведе, червоні партизани – ось для тебе свої. Але кулю в голову від обох дістанеш. Питання лиш у тому, хто тебе довше й сильніше перед смертю помучить, – він ляснув у долоні. – Доста. Усього, що я тобі намалював у кольорах, може не статися з тобою, бо ти Тополю вбив.

– Я його не вбивав.

– Про те й поговоримо. Що ти там говорив, ніби ладен свою невинуватість довести?

– Запросто, – Максим пожвавився, подався вперед. – Твій Явір чи як його там підтвердить – при собі в мене був пістолет марки ТТ.

– Ну? Що з того?

– Нічого, – огризнувся Коломієць. – Я почув постріл. Не дуже близько від себе, тому не скажу, з чого стріляли, пістолета чи гвинтівки. Один раз шмальнули, одиночним. Пішов на звук, обережно, бо чорт знає, на кого наскочиш, свого чи чужого. Побачив труп. Підійшов, оглянув. Потім, уже коли мене зловив ваш товариш, перевертав тіло, оглядав його. Влучили в голову, куля не пройшла наскрізь, сидить у голові. Ось доказ.

– Ну? – не знайшовши нічого кращого, повторив Хмара.

– Бублики гну! – Максим зовсім посміливішав, на короткий час забувши, де він, із ким говорить і в якому становищі опинився. – Хіба забув, хто я? Міліціонер! Убивства розкривав, ясно тобі!

– Я почув, – хорунжий не підносив голосу. – Аби ти знав, я сам хотів правником стати. Коли мене в тюрму десять років тому посадили, польського державного адвоката давши, освоїти ту науку вирішив. Підручники мені передавали в камеру, і хоч мене, звісно, засудили, апеляції домігся. Справу на перегляд повернули. І я, Максиме Коломієць, себе сам захищав!

– Успішно?

– Ні, об стіну головою. Потім мені втечу влаштували, – кинув Хмара. – Сказав се, хоби ти розумів: теж маю якесь уявлення про важливість доказів. Тільки куля в черепі Тополі тут ні до чого.

– Навіть дуже до чого! – вигукнув Коломієць. – Якщо в тебе в загоні є медик, хай витягне кулю. Усі тут люди військові чи принаймні давно мають справу зі зброєю. Легко відрізнити пістолетну кулю серед інших, будь вона вийнята з тіла чи іншого місця, у яке влучила, – відзначивши в напівтемряві землянки, що хорунжого почуте зацікавило й він почав слухати уважніше, повів далі, без передиху: – І подумай заодно, раз підкований, чому куля засіла в голові. З пістолета я влучити міг, але це ж зброя для ближнього бою. Застрелити й не дати вашому Тополі шансу почати першим я міг лише з близької відстані. У таких випадках куля часто проходить навиліт. Застряє в кістках черепу, якщо постріл зроблено під певним кутом. Навмисне, випадково, не має значення. Куля летить, куди і як собі хоче, не дарма її називають дурою. А знаєш, Хмаро, коли вона застряє в голові частіше? Якщо прицілитися й смальнути з відстані більшої, ніж треба для влучного пострілу з ТТ. Січеш, пане хорунжий, куди веду?

Хмара мовчки хитнув головою.

– Очевидно, у Тополю зі зброї далекого бою вцілили. Більшої, ніж у мого пістолета, прицільної дальності. Щонайменше кілометр, як не всі півтора. Мій ТТ так далеко не б’є, конструкцією та іншими характеристиками не передбачено. З гвинтівки лупонули, Хмаро. Щось мені підказує – з російської, радянської.

Хмара замислено потер перенісся.

– Припустімо, твоя правда…

– А ти не припускай! – перебив Максим. – Хіба складно кулю з голови виколупати й остаточно переконатися?

– Спробуємо, серед нас є медик, – кивнув командир. – Наприклад, Тополю вбили з гвинтівки. Чому неодмінно з москальської? Німецькі карабіни теж далеко дістають.

– Хіба німці з карабінами заходять у ці ліси так далеко? – парирував Коломієць. – Нас, нашу групу, готував спеціальний інструктор. Знає не все, але багато. Пояснив серед іншого: німчура глибоко не лізе, шустрить лише по краях. У лісах партизани господарі, і якщо припече, то німці пруть жирно, з танками й броньовиками, з мінометами, кулеметами, автоматами. По-твоєму, забрався один німчик із карабіном, аби застрелити бійця твого загону й утекти назад? Рапортувати своєму начальству про подвиг? Ти як хочеш, Хмаро, а я в таке не вірю. Німці відпадають, згоден?

– Нехай, – гмикнув хорунжий. – Тоді червоні партизани лишаються.