Розділ «Частина друга Свої»

– Так точно, ясно!

– Що тобі ясно?

– Посцяти на кулемет треба, товаришу майоре.

На них уже звертали увагу Маневич та інші партизани, котрі розмістилися неподалік. Із командирського бліндажа висунув цікаву голову комісар Пахомов.

– Голосніше скажи, боєць!

Жариков міцно заплющив очі, прокричав:

– Треба посцяти на кулемет, товаришу майоре!

Зусібіч реготнули.

– Продовжуйте чистити зброю, товаришу боєць, – сухо мовив Єрмолов.

За мить інтерес був утрачений і до нього. Ще ж список потреб своєї групи треба скласти й Маневичу залишити.

5

Район Здолбунова, село Залісся, генеральний округ Волинь-Поділля

Вийшли перед заходом сонця невеликою групою.

Хмара вирішив – з ними підуть двоє, Гармаш і Клен. Першому хорунжий довіряв найбільше. Це не означало, що іншим вірив менше. Навпаки, у його відділ були відібрані багато разів перевірені, абсолютно надійні вояки. Проте Гармашу не треба було пояснювати своїх рішень та дій. Розумів командира із півслова, легкого поруху, умів читати погляд Хмари. Корився командирові, як ніхто, майже не сперечався, коли доходило до діла, навіть якщо накази старшого виглядали суперечливими.

Гармаш, молодий повстанець із ранньою сивиною на скронях, мовчки прийняв намір Хмари вивести полоненого диверсанта Коломійця далі від табору й пустити на всі чотири боки. Узявши в супровід когось іншого, хорунжий припускав порушення дисципліни. Статися може будь-що, і сам лише натяк на небезпеку здатен спровокувати надміру войовничого побратима вбити москаля першим, бо заважатиме, коли почнеться сутичка. У Гармашевій витримці Хмара був упевнений. Цей здатен на протилежний крок: прикриватиме полоненого до останнього і стрельне лише тоді, коли небезпека з його боку стане реальною й невідворотною.

А Клен добре знав місця, куди вони прямували. Був родом із Залісся, поки не одружився й не пішов у прийми в Ташківці, де й записався в допоміжну поліцію. Жила його родина небагато, Іван був старшим серед п’ятьох дітей, збудувати власну хату не міг, бо наймити на млині багато не заробляли. Тож мусив перебратися до дружини, після смерті її батьків від іспанського грипу лишився за хазяїна, у селі Сердюків поважали. Не дивно, що, ставши поліцаєм, міг легко тримати односельців у порядку, бо люди йому вірили. Довіряли й потім, коли допоміжна поліція разом із сільським становим почали потроху допомагати лісовим повстанцям, створюючи для німецької влади ідилічну спокійну картинку.

Два села розділяла досить велика відстань. Проте Іван Сердюк навідувався до своїх по можливості часто. Пізніше картав себе, що недогледів за найменшим братом, хоч як це було можливо – догледіти, коли хлоп мусить мати свою голову на плечах. Якова Сердюка в його сімнадцять років ніхто не змушував дружити з більшовиками – сам до них прийшов, бо щиро вважав визволителями від польських гнобителів. Нова ж влада негайно взяла Якова в роботу, назвавши кращим представником прогресивної сільської бідноти, і деякий час наймолодший Сердюк працював у Здолбунівському райкомі комсомолу.

Коли на місце комуністів за два роки прийшли німці, Яків повернувся в село з жінкою, старшою від себе на чотири роки, і малою донькою, яку називав своєю. Хоча знаючі люди в Заліссі подейкували: насправді то дитина якогось партійного товариша з Росії, котрий ту жінку зґвалтував, а Яків пожалів та пригрів. Ніби навіть намагався писати скарги різному начальству, від першого секретаря до головного міліціонера. Чим зробив гірше тільки собі, бо з роботи поперли, ще й мало не посадили, бо істинний винуватець мав зв’язки, заслуги перед партією та вправно перевів стрілки на сільського хлопця. Урятували забрані заяви, одруження й визнання себе батьком.

Дивним чином із приходом німців Якова Сердюка не репресували як райкомівського працівника, бо тому вистачило клепки виставити себе жертвою режиму. Але старший брат знав: Яків далі симпатизував червоним, уважаючи ту історію прикрим випадком. Покидьки, за його словами, бувають і серед безпартійних. Наприклад, у їхньому рідному селі погань на погані сидить, ще й поганню поганяє. Дай волю, так одне одного без хліба з’їдять.

Звісно, Яків мав право так ставитися до односельців, і вони відповідали навзаєм. Та одного разу до наймолодшого Сердюка вночі постукали червоні партизани, він відчинив. Відтоді підтримував із ними зв’язок, чим страшенно розгнівав Івана. Проте до пори, до часу повстанці не чіпали Якова, і посприяв тому Хмара через крайовий відділ СБ.