Розділ «Мирон Левицький»

– Повірю, – запевняв його Клавдій, бо цікавість ставала уже нестерпною.

Професор глянув на Клавдія, начеб хотів провірити його думки, а по хвилині, ласкаво всміхнувшись, продовжував свою розповідь.

– Може, й повірите, може, й повірите, – він знову повернув зір до Сарлес, потім на Клавдія, глибоко вдихнув повітря, сперся плечима на камінь і врочисто почав.

– Наша археольоґічна група з п’яти осіб, не враховуючи робітників-тубільців, була на розкопках в Ель Амарна. Ель Амарна – це місце розкопок, яке належить до вісімнадцятої династії; припадає вона на 1500–1350 роки до Христа, на часи, коли втіленням єдиного бога ставало сонце. Вірування в звірині божества занепадали, і сонце стало опромінювати людські уми.

– Ми жили в будинку, що його побудували англійці для науковців-археологів, де навіть не було елєктричних вітрячків для охолоджування повітря. Мені було призначено кімнату з виходом на невеличку терасу, що служила усім кімнатам за балькон. Харчування було погане, тож треба було надолужувати овочами, яких справді було доволі.

Ранком, о шостій годині, коли сонце не припікало, ми виходили до праці на розкопки, що були віддалені не цілий кілометр від нашого нічлігу. Дорога йшла двісті метрів від нашого будинку прямо, а далі заломлювалася на дев’яносто ступенів наліво. Ми, звичайно, йшли навпростець і скорочували собі дорогу на яких сто метрів. Погані були ночі: розпечений за день камінь будинку так нагрівав кімнату, що важко було заснути, тож я виносив свій матрац на балькон, де було набагато холодніше, але, на жаль, із Нілу доходив болотний запах і до ранку подушка натягала, мов губка води, того нестерпного, болотного запаху. Це відчувалося тільки вранці, бо ж за день гаряче сонце топило той запах, він зникав кудись, і до сну подушка вже пахла чистим полотном. Праця мене не вичерпувала так, як иньших, – я був між ними наймолодший, мені було тоді тридцять років – у вашому віці, усе мені було цікаве, це ж перша моя експедиція, ще й до того в таку незвичайну країну з кількатисячолітньою культурою.

Не диво, що мені, молодому археологові, ввижалися в уяві постаті з-перед трьох тисяч років. Я старався відтворити у своєму мозку їхній побут, їхнє щоденне життя, з їхніми радощами і турботами. І так я засинав. У сні мені ввижалася візія вісімнадцятої династії. Я бачив Тутмозіса, королеву Гачепсут, Ехнатона, Тутенхамуна, а поміж ними – завжди! – постать красуні-принцеси. Вона мені привітно всміхалася своїми повними, вишневими устами. Цей сон повторювався кожної ночі, щораз частіше кудись дівалися постаті Тутмозіса, Гачепсут й иньших, а вона завжди залишалася зі мною. Я відчував дотик її рук, дотик її гладких рамен, складок її прозорого одягу, инколи навіть її дихання. Молодий чоловіче, – звернувся професор Мецінґер до Клавдія, – це були чудові ночі, яких не забувається. Думки про неї вовтузилися ввесь час на праці до самого вечора, і я нетерпляче чекав сну і зустрічі з нею.

– Хто вона була? – спитав Клавдій. – Коли ви пізнавали уві сні Гачепсут, Тутмозіса і Ехнатона, тож мусіли знати і її ім’я!

– Тоді я ще не знав. Я бачив її обличчя тільки уві сні, вона не згадувала мені свого імени, тільки кликала до себе й усміхалася, гладила долонями мої щоки. Але будьте терпеливі! Я ж вам казав, що це довга історія.

– Уже не буду перебивати, – заявив слухняно Клавдій, зацікавлений оповіданням професора. – Продовжуйте, я пильно слухатиму.

Мецінґер з вибачливою усмішкою поклепав приязно Клавдієву руку, радий, що матиме уважливого слухача.

– Отож, – продовжував професор, – сни скорочувалися, а її постать щоразу з’являлася на дуже короткий час і, запрошуючи, простягала руку зі словами: «прийди!» Ніколи вже мені не довелося торкнути її – вона завжди віддалювалася, тільки повторяла: «прийди!»

Ночі ставали все більше й більше дошкульними, сон вривався й губився у якійсь мряці, несамовитий неспокій огортав мене і вводив у безсоння. Однієї ночі сон мене не брався. Я вирішив пройтися. Хоч ніч була місячна, але я не розлучався з ліхтаркою – магічним інструментом, що відлякував неввічливих звірів і таких же людей. Я збирався пройтися біля будинку кілька разів, туди й назад, але чомусь кроки спрямували мене в сторону розкопок. Тут кожне місце було мені відоме, як у будинку, тож я прогулювався поміж старезними колонами, як прогулюються люди по парку. Проходжування між колонами здавалося мені прогулянкою по кімнаті між кріслами. Я вийшов на північний край колонадного комплексу. Не знаю, як довго я стояв і вдивлявся то в зорі, то в пісок, що під ногами. І, о диво! Перед моїми ногами почав творитися в піску вир і за мить я відчув, що він зникає з-під моїх ніг. Усе відбувалося так швидко, що я не встиг відскочити, як мої ноги почали загрузати в пісок і щоразу загрузали все глибше. Несподівано я зрозумів, що пісок розступається, і я зсуваюся в якусь глибоку прогалину. «Ось, тут, Курте, і буде тобі кінець», – подумав я, але за мить відчув, що стою на твердій кам’яній підлозі. Я глянув угору й побачив блискітливу зірку. Це був знак, що пісок мене не присипав. Я сягнув до кишені за ліхтаркою і засвітив. Перед моїми очима були стіни, витесані з каменю, а далі – не то колони, не то пільони, що перегороджували кімнати, одну від одної.

«Доведеться підождати ранку, поки прийдуть колеги, бо ж видобутися із цього підземелля самому неможливо», – подумав я. Дожидаючи дня, я сів на купі піску.

Професор на хвилинку замовк, ніби удруге переживав своє перебування у підземеллі.

– Я бачив її усміхнену, ласкаву. Вона лежала біля мене, а її повні уста ніжно закреслювали спіралі на моїх устах. Хіба ж ви не знаєте, який чар має такий поцілунок з людиною, до якої горите цілим своїм єством? Я гладив її уста кінчиками своїх пальців, а вона прошепотіла мені:

– Моє ім’я Ізітає, я сестра королеви Нефретети. Ти полюбив мене, правда? Бо ти мій.

– Так, я твій, – сказав я теж пошепки, її ласкавий дотик вводив мене в якийсь надзвичайний стан.

– Ти залишишся зі мною, правда? – промовила Ізітає й доторкнулася своїми устами моїх уст. – Кожну ніч я дам тобі щастя, якого не дасть ніяка иньша жінка, – і вона знову доторкнулася моїх уст.

Вгорі блиснуло яскраве світло і кудись поділася постать Ізітає.