Розділ «Мирон Левицький»

– Підемо, мес’є! – нетерпеливо звернулася до Ореста Мадлен.

– Ну що ж, підемо.

Ішли тією камінною доріжкою, якою йшов Клавдій. Підійшли до вхідних дверей, але виявилося, як і казав П’єр, що вони були зачинені. Вони обійшли замок довкола, торкаючись всіх дверей і навіть вікон. Орест на знак безпорадности розвів руками. В нього зростало переконання, що Мадлен істеризує. Мадлен, постоявши хвилинку, як заворожена, підняла палець.

– Чуєте?

– Нічого не чув.

– Послухайте уважно. Чуєте, вітрець постукує віконною рамою.

Справді, пролунав ледве чутний рівномірний звук, як цокотання годинника. Мадлен тихо, щоб не заглушити звуку, підходила майже безшелесно до того місця, звідки доходило цокотіння. Вона доторкалася кожного віконця підземелля і нарешті одне віконце піддалося дотикові її рук. Лице її роз’яснилося.

– Ось сюди проходив Клавдій.

І справді, легко відчинивши віконниці, вони побачили на парапеті вікна, зсередини, на грубій верстві пороху сліди дотику рук. Вона з гордістю поглянула на Ореста й лагідно сказала:

– Так, мес’є, – щоб знайти правду, треба в неї вірити.

Вони обережно спускалися з підвіконника, а потім пішли по вогких від плісені коридорах, поки не дійшли до тяжких залізних дверей, що стояли відчинені, від чого коридор став яснішим. Ще кілька сходів, ще одні відчинені двері, а за ними короткий, але широкий коридор, що доходив до головної залі.

– Він був на вищому поверсі, – сказала Мадлен, і щойно тоді вони помітили на запорошених сходах сліди людини.

По сходах Мадлен майже бігла, а Орест поспішав за нею. Вона пам’ятала, котре це було вікно, тож повернула ґалерією направо, щоб дійти до фронтових кімнат. Двері всередині палати були відчинені.

Пробігши кілька порожніх кімнат, вона раптом зупинилася біля дверей наступної. Орест пройшов повз неї.

Недалеко біля вікна стояв мольберт, поруч скринька з розкинутими фарбами, а біля них лежав Клавдій. Орест швидко підбіг до Клавдія, схилився над ним і підняв його голову. Блідість Клавдієвого обличчя ясніла помітною посмішкою на згарячкованих устах. Орест торкнувся пульсу.

Мадлен ще й далі стояла біля дверей, не ступивши й кроку вперед. Орест повільно повернув свою голову в її бік. Він не сказав ні слова, але Мадлен не потрібно було вияснень, вона відчувала, що Клавдія вже немає серед живих.

Орест глянув на мольберт. На ньому вирізнявся портрет дами у білій перуці з часів рококо.

«Невже Фрагонар? – подумав він. – Але ж картина вогка!» З другого боку, на підрамку, помітив Клавдійовий напис: «Портрет Аврори д’Анвіль, 1788».