Розділ «Ярослава Острук»

Вибачившись, залишив я Оксану і обіцяв скоро вернутися.

– Що до чорта? І тут нікого нема! То все так, коли нема господаря!

Шукав, гукав на слуг по цілому домі. Нікого. Глухо відбивався голос, і ставало ще страшніше.

– Що ж! Як приїдуть гості, скажу, що не застав слуг, нехай вибачають! Замість вечері подам тільки коктейль.

Увійшовши до кімнати, я побачив Оксану, вже вдягнену у вечірню сукню з блідо-рожевого тюлю. Вона була чудова! Де були мої очі, що я проміняв її за ту авантурницю?

Минали години, але ніхто не приїздив. Нетерпляче виглядав я гостей. Вони таки не приїхали…

– Ти сказав, що гості приїздять кожного дня, а їх як нема, так нема!

В голосі Оксани я відчув недовір’я. Вона мала право так думати. Я був наче брехун, обманець. Завіз дівчину кудись в незнане, розповів про добру посаду, про якогось багатого дідуся, а коли дівчина повірила і приїхала, переконалася, що все це фантазія.

Я виправдувався, як міг. Гості й дідусь хочуть нас залишити самих, тому не приїхали. Це, нарешті, переконало Оксану.

Ми довго сиділи того вечора в парку на лавці, де приманювала мене леді Алкуї. Про неї я не думав, був щасливий зі своєю дружиною. Щойно темна ніч пригадала нам, що пора й додому.

Нам було добре разом, і ми забули про гостей та дідуся, що чомусь не приїздили. Чудова околиця щораз більше захоплювала Оксану. Вона не жалкувала, що одружилася і поїхала так далеко. Ми ловили рибу в річці, ходили на полювання.

Так минуло багато днів, а ми, щасливі, їх не числили. Аж перші жовті листки сповістили близьку осінь.

Небо затягнулося темними хмарами, а дощ безупинно мрячив, примушував бути більше вдома. Я знову взявся до науки. Адже вічно нема нам тут чого робити! Не діждавшись Вільяма О’Гара, треба буде вкінці вертатися до Нью-Йорку.

Якось я вчився у бібліотеці, а Оксана нишпорила поміж книжками. Несподівано випав з книжки пожовклий старий папір, а його зміст нас запаморочив.

Був це тестамент старого Вільяма О’Гара, написаний в день його смерти. Це було в році тисяча вісімсот п’ятдесятому, значить, рівно сто літ тому…

В тестаменті було написано:

«Я, Вільям О’Гара, власник піль і лісів, передам на власність це все тому, хто виконуватиме обов’язки господаря дому впродовж тридцятьох днів і обслуговуватиме моїх померлих приятелів та кревних».

Далі був його підпис і нотаріяльна печатка. Здається, якби ми дізналися, що з’явилася людина з Марса, ми б менше здивувалися. Отже, не знаючи правди, я провів повних тридцять днів з померлими, а та леді Алкуї, білява дівчина, гості і дідусь були тінями живих людей. Мені стало моторошно на саму згадку, те саме було і з Оксаною, хоч вона їх і не бачила. Відчула мій страх.

Але мільйоновий маєток нас манив. Ми зараз вибралися до найближчого села, де власник «ланчонети»[56] дав нам інформацію, кудою йти до містечка. По довгих розшуках ми знайшли нотаря, якому я передав тестамент Вільяма О’Гара.

Копія тестаменту була в його архіві, і він по кількох запитах повірив мені, що я провів у старому домі О’Гара тридцять днів. Від нотаря я дізнався трохи більше про той дивний тестамент і старого дивака О’Гара. Умираючи й не бажаючи нікому записати свого майна, він покликав діда згаданого нотаря і передав йому дивний тестамент. Відтоді кожного року появлялося дивне оголошення в американських ґазетах.