Розділ «Леонід Мосендз»

Не пам’ятаючи себе від радости, засунувся Марко знов під постіль. Там були й обидві стріли. Він встав, притиснув лук одним кінцем під стіну й спробував натягти тятиву. О, тепер він був міцніший! Жильне око загачилося за другий кінець, і тятива нап’ялася.

Тремтячими руками поставив Марко лук перед собою. І перелякався. Чи то від хвилювання розтьохкалося йому серце і кров кинулася до голови, але здалося йому, що тятива сама затремтіла й загула. І цей звук був низький і глибокий, як жаден інший знаний йому звук… З калатаючим серцем, переляканий, стояв хлопець, притискаючи до себе з усієї сили дивовижну зброю, затуляючи її руками, щоб затамувати грізне гудіння. Так хвилинку стояв він збентежений, згадавши колишнє оповідання. Але гудіння як раптово піднеслося, так раптом замовкло… Може, це був і не лук, а на далекому фронті передранкова гарматна канонада!..

Марко вже не вагався. Він знав, що має робити. Знов обережно почав розчиняти двері й прислухатися. Але було тихо, як і раніше. Вартовий спав так само, тримаючи рушницю між коліньми, закинувши голову на високу спину фотелю. Його розхристаний мундур відкривав порослі чорним волоссям груди, що рівномірно віддихали.

Марко притиснув лук спідним кінцем до порогу, підпер виставленою вперед лівою ногою, поклав стрілу. Він цілим тілом відхилився назад і почав натягати тятиву. І якби так, напружено-зосередженого, з бойовим полум’ям в очах, побачив його папуанський чаклун, він був би гордий, що славна зброя попала до таких войовничих рук…

Придалися дитячі вправи в стрілянні. До мадяра було біля десяти кроків. Нап’яту тятиву вже не можна було втримати. Маркові зійшовся світ лише на вістря стріли, що запірилася у ліве підгруддя… Він пустив…

Мадяр лише стріпнувся… А Марко вже був біля нього, вже тримав у руках його рушницю і відчиняв двері до залі, де один на одному сиділи й лежали обезброєні козаки…

Захоплені у півсні, але відчуваючи невідкличний кінець, мадяри боролися як скажені. Але ще більш оскаженіли козаки. Крик, стріли й вогонь ступали до весняного неба. Помилування не було нікому… І нарешті запалений старовинний дім горів, як велетенська свічка серед тихого весняного ранку. Під його згарищами залишився цілий мадярський червоний курінь… Дух Великого Лука повернувся до країни предків з величним почотом…

– Цю історію розказував мені, – докінчував своє оповідання Давид, – молодий Марко Яхненко. Невдовзі перед тим, як одійти в останню партизанку. Щоб не повернутись.